Розділ «Канів»

Постанову змінено.

Всі підсудні дістали по 25 міцних київ на голий зад. Напівроздітих, босих пущено їх на всі чотири сторони. Що далі з ними було, невідомо, тільки жінки, завше милосердні і чулі на людське нещастя, тикали в руки покараним кусок хліба, сала та навіть щось на плечі.

Вози з награбованим поїхали в Пекарі. Зброю забрано до самооборони, канівчанам припало 5 револьверів, 4 пари добрих черевиків. В таємниці привезено до лісу в Копанях кулемет.

Решту одежі, обуві, коні і вози поділено згідно між Хмелевою та Прохорівкою. Більше в тих сторонах і дальше на схід каратеді і грабіжники не показувались.

Справа наскоку в Хмелевій в людських поголосах набрала далеко збільшеної форми. Говорилось про великий партизанський відділ, що бороне села коло Канева. Все це ніби в таємниці, люди, проте, знали де шукать зв'язку і помочі. Через Хмелеву та Прохорівку. Після подібної операції в Селищах зв'язок поширився. Ніхто докладно не знав більшості канівчан, зв'язаних в спільній справі. При потребі дорога порозуміння находилась.

Були ще випади на дальші одлеглості — 8-12 км. В умовлене місто приїжджали вози, забирали 10–12 людей, кулемет і привозили в призначене місто. Завше був хтось з сотні, кого я знав. Завше виходилось без страт.

Трапилась і невдача в Ржищеві. Там була ведика цукровня з поважним запасом цукру, котрим платилось за працю робітникам і службовцям. Тут з'явилось коло 80 возів. Стероризували варту та почали розбивать магазини. Не військо, та мають зброю і навіть кулемет.

Кінний посланець вискочив незамітно та погнав в Канів за поміччю. Місцева влада одмовила в помочі, мала мало сили.

Якимсь способом трапив до нас і пообіщав 20 мішків цукру за поміч. Вози з Ржищева та Селища — недалеко мосту, щоб скоро підвезти. Охочих цим разом зібралось з 25 чоловік, взяли і кулемет. За півтори години були ми близько міста.

Посланець удавсь до цукровні попередить працівників, щоб по можливості дали поміч.

Коли наша група була не дальше півкілометра, як попали під густий огонь спереду і збоку. Вози утекли назад, двох наших ранено, на щастя, легко. Прийшлось одскочить, дякуючи темноті, без дальших страт.

Ранених перев'язано і одіслано до Селища з більшою частиною групи. Решта, 10 чоловік, найбільш бойових, зостались. Коло півночі обійшли обережно цукровню од Дніпра, чулись крики, коней, рух возів. Ми підійшли до огородження і пустили кілька коротких черг з ручного кулемета та по 5 стрілів з гвинтівок. Почулись крик, лайка, тупотіння, тріск возів.

На пострах — ще по 5 стрілів, галас зменшився і скоро затих. Грабіжники втекли. Чи мали страти — невідомо. До нас, утікаючи, не стріляли. Був це напад якогось невеликого ватажка, що чинив так напади не тільки на цукровні, а і на зaможніші хутори. Магазини одбивали довго, бо з ключами кладовщик укривсь. Потім один другому мішали, приблизно вивезли тілько 250–300 пудів.

Нам 20 мішків доставлено в ліс. 10 приховано, а 10 поділено на всіх, хто був під Ржищевом, порівно. Ранені дістали по 8 кг більше.

Цим властиво кінчились випади з поміччю селам.

Мали ми свої коні і вози, тяжкий і ручний кулемети. Були запаси цукру, сала, солі. Мались також в запасі гвинтівки, патрони, з десяток ручних гранат.

Кібальчича з батальйоном в Каневі не було, на його місто приїхав полковник Тимошенко, Генерального штабу, людина розумна і інтелігентна, літ коло 40. Дуже пристойний з виду.

Канівчанам він подобався вже тим, іцо притиснув Варварського, склав візити місцевим вибітнішим громадянам.

Вечорами бував у моїх знайомих. Удалось йому організувать невелику канівську роту.

Припадком прийшлось з ним спіткатись у полк. Добровольського. Разом було шість осіб, між ними пор. М. Ц., котрий після ліквідації моєї сотні перейшов тоді до Кібальчича.