Розділ «Канів»

Рано Семен Григорович буде: "Вставайте скоріше снідать. В Каневі немає нікого!"

"Як то нікого? А ті, що наступали вечором?"

"Кажу, немає нікого, сам ходив і бачив. Денікінці поплили до Черкас. То пароплав мав гармати. Розбив ґанок Шульцам та дірок наробив мені в млині. На дорозі перед окопами лежать убиті люди і коні. Та ще кажуть, що то наступав Зелений. Ніби він тоже вбитий!"

Дивно. Зелений держиться національного прапора, признає і Директорію. То чого в його команда російська і лайка більшовицька?

З учителем з Потоку, сорокалітнім поручиком, ідем в город. На дорозі — сліди коней, лежать убиті, їх небагато. Піхота тут не атакувала. Молодий хлопець 18–20 літ, рядом шапка з червоним шликом. Широкі сині штани. Другий подібний — скрючений за вербою. Двоє перед окопами. Коней тоже кілько.

Може, дійсно Зелений?

Обережно входим до міста головною найдовшою покрученою вулицею. Я — в куртці, поручик — в шинелі, хоче йти в Потоки. Людей на вулиці не видно. В поміщенні нач. гарнізону двері незаперті, розкинуті папери в поспіху.

Знову виходимо на вулицю, далі вона круте до пристані. Ззаду зацокали підкови. З-за недалекого повороту виїхала групка кіннотчиків, в руках — карабіни.

Ми тоже з гвинтівками. Стали, дивимось зблизька один на других. Ні вони, ні ми одзнак не маємо. З їхнього боку падає стріл, свиснула куля. Ми, не цілючись, вистрелили до їх. Кіннотчики подалися назад, а ми перемахнули через забор, через двір, та на гору, зарослу непроглядною дерезою. Наліво внизу — вулиця, направо, ще нижче, — Ситники. Ми вулицю бачимо, нас побачить не можна. Спускається добра кінна сотня. Роз'їзд помалу поїхав вниз.

Ми прощаємось. Гора над Ситниками обривається. Це тверда червона і сіра глина. Не скрізь можна зійти.

Поручик буде керуваться понад Дніпром на Селище, там поверне на недалекі Потоки.

Ярами дібравсь до Федорових. Всі дома. Як Дмитро виїхав, то я бував тут нечасто. Жив і харчувався у Мальцевих.

Лука Семенович і зрадів, і злякався.

"Іде од Степанців велика сила. Кіннота бігає понад Дніпром. А піхота, артилерія, обози все валять і валять. Ви краще не сидіть в хаті, а в садку над яром".

"А не відомо, що то за військо?"

"Не відомо. Командують і говорять по-руському. Єсть такі, що мають шапки з шликами і говорять по-українському. Ведуть себе смирно, нікого не зачіпають".

"Мені цікаво, чого вони вчора одступили? В окопах було не більше 300 чоловік з двома кулеметами. Маючи таку силу, могли вони кіннотою ударить на Ситники. Обскочить окопи з тилу. Денікінці мусили б рятуватись через Копані в ліс або попасти в полон. А вони пішли в лоб на зміцнені окопи. Та і гармати били, як на пострах…"

"То вечором наступав Зелений. Як його вбито, то його військо одступило і спіткалось з тими, що тепер прийшли. Частина пристала до них, частина розбіглась".

"Що ж це за військо?"

В яру при садові була зроблена в міцній глині простора печера. Була так замаскована, що не можна було бачить входу з 2-х кроків. В біді схованка надійна для 4–5 людей. Висока стеля дозволяла стоять і ходить. Сухі стіни і піл боронили од простудження.