Розділ «Канів»

Безумовно, нова влада перш за все вимагатиме оддання зброї, не удасться уникнуть арештів.

Порозумівшись з Крижанівським, передано боротьбистам 50 гвинтівок, 500 набоїв та тяжкий кулемет. Взамін боротьбисти обіщали протиставиться арештам. Решту зброї та набоїв приховано. Мені випало майже що другий день ночувать в іншім місті. Тепер найбезпечніше було у Журавльових, Кущів, на Іскрівщині у Притоцьких-кумів.

Дійсно, арештів та ревізій не було. Цим разом дійсно панував спокій. Не чулось по ночах стрілів, не зникали люди.

Близилась зима. Морози були в тім році ранні. Дніпром плило "сало" — круги підмерзлого снігу.

28. ХІ. сталось те, що мусило статись, не тепер, то пізніше. Арештовано мене вночі у Кущів. Під конвоєм шістьох озброєних одразу одведено до в'язниці та посаджено в окрему малу комірку. Було там холодно, ні на чім присісти чи лягти, голі стіни, камінна підлога, ніякого світла. Перша думка — всьому приходе кінець. Перед ранком керівник в'язниці приніс гарячого кофе з ячменю та хліба з салом. Людина немолода, сидів на місті з двадцять літ при каждій владі.

Були ми знайомі. З сином і дочкою — навіть близько. Стражники тоже були од кількох літ ті самі.

Вдень незнайомий молодий військовий в канцелярії випитував про місто народження, чим займались батьки, родичі, я сам перед війною, де був на війні, в яких частинах, боях, який мав ранг. Про службу в українських частинах. Що робив в Каневі. Не мав чого я ховать, що було, як було — сказав одверто. Слідчий все списував, не кричав, звертався досить чемно. Знову повели до комірки. Тим разом поставлено там ліжко. Можна було б терпіть, якби не докучав холод. Аби не мерзнуть, ходив в своїй комірці з кутка в куток, виконував гімнастичні рухи, тер рамена, руки, груди. На собі мав добрі чоботи, блузу, штани, непогану куртку та звичайний військовий кашкет.

Спав на твердому ліжкові, просипаючись кілька разів. Довгі ночі тяглись, як вічність, гнобила безпорадність.

Не хотілось вірить, що надходе кінець.

Про мій арешт знали. Журавльов і Шульц робили старання про звільнення, брали на поруки. Противився найбільше Василь Крижанівський. Хто б міг подумать?

Про це взнав з схованої в хлібові записки без підпису. Значить, мались вірні приятелі.

Третьої ночі, коли проснувся, почулись кроки, одкрились двері, двоє озброєних зайшло в комірку, ще кілька з ліхтарем в коридорі. Пізнать нікого не можна лиця в темноті.

"Виходь!"

Двоє спереду, решта — з ліхтарем ззаду. На вулиці двоє стає по обох сторон; їх. Минаєм военкомат, там в двох вікнах світло. Виходимо на дорогу до мосту і пристані. Відомо, куда йдем. Умирать не хочеться… Не вірю, що це зараз станеться. Гарячково думаю про рятунок. Через перила — в воду! Чи успію? Застрелять, заколять. Ідем мостом. Ніхто ні слова. Недалеко кінець над бистриною. Стаю, може, за три кроки над прірвою. Ліхтар нанизу світить жовто. Чую клацання затворів і голос, котрий пізнаю.

"То ти, Федір? Візьми чоботи, добрі. А хлопці нехай заберуть одежу, нащо пропадать?" Сідаю на поміст, протягаю ноги. Чую тихий шепіт. Двоє підходять, стягають чоботи, штани. Сам скидаю куртку і блузу. Чи удасться задумане? Кажда секунда дорога, може, остатня.

"Федя! Не маю до тебе жалю. Прощаюсь з світом і Каневом, прощаюсь з вами, дарую свою смерть. Дай мені руку на прощання!"

Федір зробив три кроки, що нас ділили, і протяг руку. Стиснув її, а через момент летіли ми з шестиметрової висоти в темну бистрину. В якім моменті, як ми розлучились, трудно сказать. Здається, я Федю одіпхнув. Пірнувши найглибше, скільки міг, державсь під водою. Коли виставив голову над водою, ліхтар далеко блимав, чулось кілька стрілів.

Хоть плило "сало" кругами, холоду не чулось, скоріше, — враження дуже гарячої води. До берега добрався нижче пристані і побіг щосили в Іскрівщину.

Застукав в двері, почав кричать, щоб скоріше впустили. Здавалось, вічність минула, як почувся голос кума Тараса: "Хто там?" — "Це я. Одчиняйте скоріше, куме!"

В хаті запалено світло. В одкритих дверях стояв Тарас Павлович в накинутому кожусі, приглядався дрижачій білій з'иві.