Розділ «Канів»

Більшу хату під бляхою займав учитель рисования.

Там зайняли і ми з Дмитром гарну кімнату з окремим входом. Сільванським найшли зразу половину дому близько центру.

Лука Семенович середнього зросту, плечистий, худощавий, жилавий, з чорними блискучими очима, літ під 50.

Знаменитий садовод, охотник і рибалка. Дуже спокійної вдачі і поважного поступування.

Працював він на невеликій посаді в акцизному уряді. Тепер, не маючи праці, жив з саду, рибацтві і охоті. Мав дуже добрі дорогі двостволки. Стріляв без промаху.

В другій хаті жили в більшій половині Лука Семенович, дві дочки 12 і 14 літ Зіна і Соня, хлопчик Олексій 4 літ та невінчана дружина Наталка, мати Олекс ія. Дві старші, Настя і Гаша, 20 і 18 літ, мешкали в меншій половині. З їх усіх малій Олексій був викапаним Лукою Семеновичем.

Дмитро був моїх літ, невеликого зросту, окоренкуватий, міцний, з широким лицем і коротким, трохи піднесеним на кінці носом.

Веселої вдачі, любить добре одягтись, акуратний і опрятний. Він скінчив школу садівництва та огородництва. В армії дослуживсь чину штабс-капітана і ордену св. Володимира. Знаний був з того, що міг дуже багато випить горілки без наслідків. В полку у нас уважався за доброго к-ра сотні.

Дід його був чуваш. По ньому у Дмитра зріст, будова і лице. Дід одбував в Каневі військову службу, женився і осів на місті. Сини Лука і Тарас Семеновичі увались в матір. Дмитро, Настя і Зіна — в діда.

Умовились ми харчуваться разом, мав я запас грошей ще з Запорожжя.

Могила Шевченка на Чернечій горі знаходиться нижче Канева. Першого вечора пішов там, легко напитавши дорогу. Дерев'яними попсутими сходами піднявсь я наверх.

Наліво — не дуже велика хата під солом'яною кришею. Хата-музей. Невідлучно перебуває в ній сторож-опікун Павло Ядловський, поважний високий дід, літ на вид 60.

На праву сторону на Великій Могилі біліє високий хрест. Сама могила має форму двох зрізаних пірамід, на більшій менша. Виходитеся під хрест камінними східцями.

На хресті внизу бронзова таблиця з написої^ "Шевченко". З могили одкриваються на десятки кілометрів простори Лівобережжя, в ясний день біліє в Переяславі собор Мазепи і видно добре Виблу могилу по ліву руку, а по праву — далекі Дніпрові біги. Все, як заповідав Кобзар.

Присівши на лавці під могилою, глибоко замислився.

В тиші зоряної ночі, величі, достойності міста, під білим хрестом, перебирав міста віщих слів Великого Тараса, в надії найти відповідь на гнітючі думки: "Що робить? Куди йти? Де схована правда?"

Розпаленими каплями падали на душу слова: "Свою Україну любіть. Любіть її во врем'я люте. В останню тяжкую минуту, з^ неї Господа моліть!..", "Учітеся, брати мої, думайте, читайте. І чужому научайтесь, свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, того Бог карає.. ""Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали!..", "Я так Україну люблю, що проклену самого Бога, за нві душу погублю…", "Вставайте! Кайдани порвіте і вражою, злою кров'ю волю окропіте" Яка велика сила віри, одчаю і надії в цих словах тяжких, гарячих, повних болю і муки.

Міцнішав мороз, щипав за лице, а я того не чув. Далі лізе в голову: "Б'ють пороги. ""Було колись на Вкраїні… ""Катерина", "Наймичка"… Ще щось пригадую з пам'яті. Поглянув в зоряне чисте небо і на хвилю задививсь. Віз показує північ, коли поведеш оком од задніх коліс далі, там наткнешся в Малому Возі на яснішу зірку півночі. Стоїть на однім місті вічно, нерушимо. Сторінкою пробирається купкою Волосожар. Чумацький Шлях туманною пеленою тягнеться на південь. Одходе однією частиною на схід, на Дон по рибу, а та, що далі пішла, — то в Крим по сіль.

Он там червоніє зоря Марса, стародавнього бога війни. Ще в іншім місті — найясніша зірка зимова Сиріус.

Невільно думки скерувались в інший бік. Дещо учив, читав, цікавився астрономією. Відомо, по верхах. Тепер починаю пригадувать і уявлять те, що бачу.