Розділ «Канів»

В Каневі ніякого промислу не було. Окремі одиниці гарно виправляли шкури на кожухи і чоботи. Шевці шили гарну і міцну обув.

Населення мало щобільше З 000, було мішане. 70 % становили українці, 10 % — поляки, 10 % — жиди. Решта — росіяне і дві сім'ї німців.

Канівські міщане в більшості мали трохи поля, праця на землі була головним средством їхнього життя. Декотрі літом трудились риболовством, а зимою — виробом шкір, шиттям кожухів і чобіт.

Спотикав тут величезні сім'ї. Чи то благодатний клімат, чи тверезе зрівноважене життя, чи вже такі плодючі роди, одначе у Грінченків і Цапів було по 24 дітей!

Оселившийся тут старовір Журавльов мав 12 синів і дочку. Та яких! Одно в одного атлетичної постави і сили.

Говорю про тих, що знав і бував. Але чув, що 10-12-15 дітей траплялось багато.

До речі, припоминаю прізвища добрих знайомих: Цапи, Грінченки, Ярмоли, Притоцькі, Кущі, Крижановські, Олександровичі, Стокози, Хрулі, Гребінки, Глухманські, Усниські, Смольські, Холодні. Були дві сім'ї і Авраменків.

Було кількох старих військових, котрі багато літ працювали тут в військовій повітовій команді. З їх пам'ятаю тільки полковника Добровольського.

Канів не переживав великих революційних заворушень. Не було помітно впливу партій. Люди твердо тримались старих звичаїв, глибокого національного почуття, палко кохали свій край. Іншої мови ту|г не було, як своя. Навіть жиди тут були якісь інші, ближчі і свійські.

Всі ставали тут канівчанами. Той місцевий патріотизм можна порівнять до мешканців Одеси, де багатонаціональна маса є передусім одеситами.

Тут витав віщий Дух Кобзаря.

Всіх збратав, всіх зрівняв.

Як одголосок минулого, була певна малозамітна різниця між канівчанами і "тогобочанами" — полтавцями з лівого берега. Там було більше русявих, тут — темноволосих. Кожухи, шапки і свитки — іншого крою.

Канівчани звали полтавців "тогобочанами", "гетьманцями", а полтавці канівчан — "полыцуками".

Помалу Дмитро почав знайомить мене з місцевою молодіжжю, хлопцями, дівчатами.

Почали ми ходить вечором десь на вечорниці. Переважно хлопці нашого віку. Бувші фронтовики, чимало старшин. Тут це різниці не робило. Всі рівні, всі товариші, канівчани. Почали і в гості запрошувать, а тим самим приймали до гурту як свого.

Найчаще бував я в сім'ї Журавльових. Родина велика і оригінальна. Вони старовіри. Батько — кремезний, могутній, 60-літній, з бородою до пояса. Мати — дрібна, тілиста, завше убрана в темні сукні. Дванадцять синів і дочка Наталка, всі в батька, як дуби, всі атлетичної сили, спокійні, добродушні і роботящі.

Як скрізь заведено у старовірів, мали свою баню, де приходилось і мені часто париться. Навіть віники були березові.

Вся сім'я працювала на землі. Жили Журавльови окремою оселею на західній стороні міста, за солідною високою огорожею. П'ятеро старших служили в військові, були на фронтах. Найстарший Василь вернувся заслуженим підпрапорщиком. Середній Андрій одбув службу в Чорноморському флоті, на крейсері "Кагул". З ним я близько зійшовся, добрий хлопець, дуже гарний з виду, збудований класично.

Старі заховали мову і звичай російсько-старообрядний, не піддались канівсько-українській асимілізації.