Розділ «В службі Батьківщині»

Вислухавши про обіщання Коновальця, Греков подумав і одізвався: "То дуже важно. Я буду з свого боку налягать на інтернування вашого командира в безпечне місто".

Запитав ще генерала про положення і його погляд на майбутнє.

"Що ж Вам сказать? Одесу і Ніколаєв зайняли французи і англічане. З нами балакать не хотять. Ставлять на Денікіна. Завтра) починається Трудовий конгрес. Приїдуть представники з Галичини, люде поважні, що знаються на політиці і державних справах. Треба сподіватись рішаючих мір і постанов.

Тим часом, сотнику, немає чого критись: положення критичне. Не бачу можливості удержать не тілько Полтаву, Київ тоже не оборонемо — немає чим. Скрізь одходимо. Повстанчі групи, котрі йшли з Директорією, тепер в кращім випадкові вернулись на свої села і волості, ждуть, що буде а в гіршім — перейшли під червоний прапор".

Раковський недаром сидів в Києві стільки чгісу. Врешті подавсь здать справи Болбочанові. Корж саме виходив з протестом проти арешту, адресованим до Директорії, Головного отамана (через стіну), воєнного міністра і Партії самостійників.

Спіткав знайомих стрілецьких старшин Маренина і Вирвича. Довідався од їх про смерть Федя Черника і Івана Загаєвича в бою під Мотовилівкою. їм розказав про смерть і похорон Зелінського, тяжкі бої за Харків, Полтаву, Лозову. Розказав про арешт командування і мої спостереження. Попросив побалакать в своїм штабі, де мені заручено за життя командира.

Запевнили обидва, що коли Коновалець поручився, можна буть спокійним. Чулось в їх словах, що в Києві рішаючу роль мають в тім часі січовики.

Взагалі січовики були заскочені учинком Волоха.

Довідались, що варту при абахті несуть січовики. Завтра там буде Іван Глова начальником.

В Михайлівськім монастирі жила дружина нашого священика Миколи Мошняги. Була рідною тіткою Болбочанової. Сам Мошняга мав тепер під Києвом свій приход.

Приносив там жінкам потішаючі вісті і надію на виїзд в спокійне місто.

В день одкриття Трудового конгресу побував на абахті. Привітав і поцілувавсь з Іваном Гловою, своїм побратимом ще з часів Воронка.

Був це сердечний, одвертай старшина, часто колись мріяли ми про велику Соборну Державу. Для нашої слабої національної підготовки ставився з зрозумілістю.

Поступком Волоха і газетними брехнями був глибоко обурений, своїх арештованих знав і поважав.

В кінці нашої розмови сказав йому прямо: "Слухай, брате! Чи не міг би ти випустить полковників? Знаєш їх: люди достойні, заслужені. Мають родини. З якої рації мають понижуваться через людську зависть і злість? В разі чого Коновалець і Чайковський не дадуть тобі зробить кривди. Петлюра має важніші справи на голові. Зрештою, тут ходе о Болбочана, а тому Коновалець прирік життя і інтернування!"

"Срав їх мамі! — Глова крикнув піднесений. — Що буде, то буде! Забирай полковників зараз!"

"Дякую, брате. Цього не забуду, знаю, чим рискуєш".

"Срав їх мамі! Спіткаємось, то вип'ємо". Не спіткались.

Так одбулось визволення штабу Болбочана. Всіх їх привіз в Михайлівський монастир. Парфеньєв і Гейденрейх скоро попрощались і назавше зникли. Гейденрейх, обурений, кляв по-російському, українському і польському хама Волоха, вошиву Директорію, неуків і дилетантів.

Тепер увагу мою зайняв Трудовий конгрес і виїзд інтернованого командира.