Розділ «Військова служба»

Нарешті червона ракета летить вгору. Прикладаю тліючу губку до губки в запалі — секунди знову тягнуться, не одразу починає тлітись запальна… Єсть огонь, тліє. Здається, під самим носом вистріл! Невже зауважено? "Утікай!" Бойченко одлазе. Висуваюсь з-під дроту і раптом чую, як щось хватає за спину. Тихо задзвенів дріт. Роблю рух набік, не пускає. Кажеться, ось-ось наступе вибух. Рука не дістає на 15–20 см згасить губку. Плюю на неї — не можу попасти, тліє далі.

Чую невимовний страх. Розумію тепер правду, як волосся стає догори! Шапка підноситься і падає. Не вважаю на обережність, шарпаюсь назад всім тілом, всією силою — пустило! Схвачуюсь і біжу назад найскоріше. Спотикаюсь, падаю в якусь яму, може, по гранаті.

Прислухаюсь — тихо, тільки серце колотиться, як не вискоче. Здавалось, лежу довго. Якось не чуть вибухів, може, губки зле приложені до пороху в шнурі? Єсть! Згриміли, покотились перекати грому.

Схвачуюсь і знову несусь що сили в ногах, трапляю в прохід, скакаю в окоп, коли з боку австрійців затріщав змасований кулеметний огонь, вилетіли десятки ракет.

Поповзли сліпучі проміння прожекторів по нашій позиції, цільно лягли десятки артилерійських снарядів. Дуже цільно б'є австрійська артилерія — краще німецької.

Чи сподівались чогось австрійці, чи добре працювала їхня розвідка — у вся кім разі готовність у їх була повна.

Атака піхоти не одбулась і не могла мати успіху без сильної артилерії. Коли, як почався, так по якімсь часі стих огонь австрійців, піхота значно порідшала, одійшла назад, раненому саперові зроблено перев'язку і скеровано в госпіталь. У мене лікар ствердив урядово "поверховне поранення гострим куском арти лерійського снаряда" без опасності для життя.

Заперечувать не став. Було інакше. На моє "Утікай!" Бойченко помалу опус тив дріт і скоро зник. Довгі гостряки того дроту вп'ялись в одежу, прорвали балахон (він там і остався, шинель, шкіряну куртку, светр, сорочку) і зірвали кавалок кожі з ровиком посередині. Рану промито, перев'язано, напоєно обов'язковим чайком, щось при тім з'їлось. Переживав ще свій страх… Був він більший і глиб ший, ніж попередньо і пізніше, коли переживалось не одну небезпечну хвилю.

Здається, такий страх на війні переживається, коли людина попаде в емертельне небезпеченство, одиноко, без надії помочі. В чужій шапці, з підривниками вернувся в Ромашівку. Ахнули Василь, старушка-господиня, глянувши на шинель і куртку, порядно порвані; підняли лемент, коли побачили далі білизну в крові і перев'язані груди.

Заспокоював їх як міг: нічого, мов, небезпечного немає. Добре б було позашивать порвану одежу.

Привів Василь зараз сапера Гузія, як показалось, доброго кравця. Той мав усе потрібне з собою, і тут, на місті, все гарно позашивав, навіть знаку не осталось.

Прибігли Романов, Воробйов, Андреев, взводний Соловйов, фершал, чимало народу зібралось коло хати.

Все добре, що добре кінчається. Склавши ротному реляцію, подав рапорт про ранення і зв'язану потребність одпочинку в ліжку.

З команди піхоти пішла реляція про працю саперів дуже добра, про мене окремо, з представленням до нагороди. Сапери дістали 10 медалів "за храбрость", я — нічого. Левашов пам'ятав…

Спина гоїлась поволі, пекло часом. Зосталась там надовго темна пляма, тепер ніякого сліду.

Трохи полежав в ліжку, на позицію не ходив. У Мержанова не був ні на Різдво, і на Новий рік. Заходив тільки по службі. Він ніби пом'якшав трохи, та не проходило почуття нехіті.

В початку січня 1916 р. вислано мене на укріплення позиції Дикої дивізії верст за 25–39 вліво.

Щось про цю дивізію чулось, читалось, хотілось її побачить. Молодший брат царя, Михаїл Олександрович, допустився нечуваного учинку. Закохався і оженився з розведеною жінкою якогось адвоката. Наслідком цього сімейним судом Михаїл Олександрович зістав видалений з імперії і жив в Парижі.

Коли почалась війна, будучи генерал-лейтенантом кавалерії, вніс просьбу до царя про дання йому можливості взять уділ в війні і приділення якоїсь частини кінноти, одповідаючої своєму рангу. В відповіді цар одмовив в якій-будь команді регулярної армії. Вмісто того пропоновано організувать добровольно- охочу одиницю і над нею обнять команду. Справа романтична В. К. (великого князя. — Ред.) була в світі широко відома, зробила йому масу симпатиків, передусім в армії, де користавсь популярністю.

На заклик добровольно-охочої служби одізвались войовничі народи Північного Кавказу. Жива була між ними пам'ять ще недавньої боротьби за волю. Ці народи в армію не призивались. Тепер пішли масово, з своїми кіньми, знакомитими шашками і кинджалами. Карабіни і набої були з запасів армії.