Розділ «Все проходе, все минає»

По дорозі затримався в Запорожжі-Кам'янському. На далеку одлеглість видно на небі темні хмари дому, цілий ліс височенних труб.

Це огромний металургійний завод. Працювало в нім коло 15 000 людей, в тім 80 % поляків. Перенесений недавно з Домбровського басейну з Польщі з адміністрацією, інженерами, майстрами, фахівцями-металургами, надавав довго всій околиці провідного колориту.

Ввійшла і прийнялась тут польська мова, культурність. Побудовано два величавих костьоли. Повстав яхт-клуб з незнаними кривими човнами-яхтами, каяки, становища тенісових ігор, і зовнішній вигляд тоже виділявся: худіші з лиця, менше коренасті і нижчі (середньо), чисто, по-європейському убрані. Фахівці високого класу викликали зацікавлення, поважання, хотіння буть подібним. Це місто дійсно було осередком культури. До того ще треба додать стриманість до горілки і добру безпристрасну організацію. Не виділялось поляка, москаля чи українця. Каждий працівник рівної кваліфікації оплачувався одинаково. Приклад тому — Сергій Лобко, котрий вийшов дуже молодий на доброго модельщика і заробляв добре, краще, ніж не один моделыцик-поляк з більшим стажем праці.

Завод належав до французько-бельгійського товариства. Було тут декілько бельгійців — цехових майстрів найвищої кваліфікації. Од самого початку до кінця 1-ї Світової війни — т. з. 1893–1919 рр. — директором цього колоса був дядько мого довголітнього начальника в дорожньому ділі інженера Заштовта.

Добрим словом споминали свого першого директора старі працівники, коли 40 літ з окладом пізніше там прийшлось побувать.

Тепер це велике місто Дніпродзержинськ з понад трьохсоттисячним населенням.

Коли тоді гігантом був завод з чотирма доменними печами, тепер їх дванадцять. Дійшли інші огромні заводи, десятки цехів. Місто само набрало всіх прикмет новочасного, культурного, урядженого в найвищій мірі.

Дальшим моїм пристанком була Лоцманська Кам'янка між Катеринославом та Кодацьким порогом.

Треба було докладно розпитаться про пороги, можливість пропливу там човном, порадиться у знакомитих лоцманів та або найнять воза і пороги об'їхать, або одважиться та попливти.

Буваючи раніше на Кодацькому порозі завше не сам, не зверталось уваги пильнішої на людей в Кам'янці. Ввічливі, виду незалежного, переважно високого зросту, здавалось, дивились трохи легковажно на "гостей з города".

Тепер при березі підійшла група молодих хлопців, привітались ввічливо, запитали, чи хочу тут десь повудить?

Довідавшись про ціль мого приїзду і бажання тут побуть два-три дні, хлопці коротко порадились, помогли витягти човна, забрали речі та повели до дядька Якова Антоновича.

Коло церкви чепурна під черепицею хата на дві половини. Господар коло 60-літній, високий, міцний, повновидий мужчина з розумними очима, вислухав в чім річ, зараз же рішив все зразу. Кімнатка найдеться і ліжко з посланням.

Спать будем удвох з ним самим. Сім'я досить численна: сини коло 35 і 25 літ, їх жінки, четверо дітей. Чується дружність, порядок і кидається в очі чистота в мешканні та інтелігенція в очах. Та ще та спокійна певність в мові і рухах.

Панує ще розумна внутрішня дисципліна. Авторитет Якова Антоновича ненарушимий.

Знаменитий лоцман знає на кожнім порозі окремий камінь, добру і зрадливу течію, смертельно небезпечні водовороти для човнів і берлин, а скелі — для плотів-гребінок.

Знає залежність права руху води між двох перешкод, хоть ніколи не учив фізики, не чув про право руху води по трубі та рухів вихрових. А то одбувається на течії між каміннями чи скелями на порогах, де лоцман має завданням держатись стисло середини течії, щоб ні неждані подмухи вітру, ні оті рухи вихрові води не збили набік гребінки або берлину.

Близько сорока літ водив мій милий господар через пороги і плоти, і судна. Од робітника при бабайці до лоцмана, дядька інструктора — учителя лоцманів. Тепер вже не ходе через пороги.

Батькове місто зайняли сини, тоже знакомиті водники: старший — повноправний лоцман, молодший ходе помічником.

Покінчили в селі двокласову школу, добре письменні, знають давно Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, Костомарова. Захоплювались "Тарасом Бульбою". Тепер перечитали Кащенка (він навіть був у їх), мають "Кобзаря", дещо Франка. Дав їм на пам'ять байки Глібова.