Розділ «Все проходе, все минає»

Захитало з боку на бік, кинуло вниз, вгору, раз, другий, третій. Кругом неймовірний галас, рука вчеплена в борт, на хребті щось залоскотало, але зуби зціпи лись, обережно пробую вирівнять човен.

А він вже трате скорість, слухає весла, є на чистій спокійній ріці. Стихає поволі гомін на порозі. Ось воно — початок!

Малий Кайдацький поріг не такий вже смирний — мало не вирвав весло! Одначе наука: тримать весло обережніше, а човен держать носом стисло, серединою бистриної полоси. Про це ж говорили!

Сурський смирніший, пройшовсь цілком добре. Трохи на момент ніс зарився в воду, набралось її чимало, треба було вихлюпувать. Минаю дуже довге село Волоське. Живуть тут молдавани.

Знову поріг Лоханський. Цей минаю каналом широким, на яких 50 метрів. З скорістю коло 50 км на годину виносе човен на спокійну воду. Далеко видно дерева великого острова. Керуюсь на нього і стаю на решту дня і ніч. Емоція пережитих вражень та фізичні зусилля вимагали порядного одпочинку.

Запасів мав всяких, порцію червів, хоть цим разом вудить не збирався, та ще не було сіна до вигідного спання.

Одначе заснув скоро, проспав ранок, аж сонечко піднялось. На воді рябіла невелика хвилька. Значить, віє вітерок, котрого тут не чується в затишку. Одпочилось добре, знову готовий до трудного шляху. Наука Якова Антоновича і синів стала в великій пригоді. Пізнаю каміння, як котрий зветься, різні виступи, дерева, на котрі або між котрими керуватись.

Підкріпившись, пройшовся оглянуть острів. Найти добре місто на вудки та ще кинуть оком на поріг Звонецький, котрий виразно давав знать про свою недалеку присутність, а був з тих коротких та сердитіших. На кінці острова було видно гриви білої піни на хвилях, темні плями каміння, чути сильний переливистей шум та галас.

Тут є обхідний канал з лівого боку. Головна течія перед каналом звертає направо, частина впадає в канал, а є така порівнюючи вузька, що треба міцно пильнуваться, щоб попасти, де треба. Двом все-таки далеко легше тут.

Після ситого обіду і короткого спочинку, коли вітер притих, щасливо пройшов Звонецьким каналом серед пекельного галасу.

Трохи далі, на спокійній воді, цей галас злився в один тон і цим чимсь уподоблявся голосові колосального дзвону. Звідсіль і назва.

Тут по правім боці положене село Звонецьке. Не радили кам'янчани там затримуватись — вельми злодійкувате! Кілометрів 8 далі найстрашніше — Дід- Ненаситець.

Тут належить пильно розглянутись, зважить всі можливості, розпитать людей місцевих, проглянуть накинутий шкіс і рішить: об'їхать возом чи заризкувать? На острівку закладаю стан. Навіть сіно найшлось.

До Діда З½ км. Готую вечерю і вслужуюсь. Не галас і пошум, а неперестаючий приглушений трохи грім! Якась неприродня сила провадить колосальний бій! Чую велике піднесення, хочеться скоріше глянуть на ці змагання.

Рано приїхавши на праву сторону, де берег вищий, видно якісь великі будинки, парк, ряд хат.

Човен поставив в вигіднім заточку, котрий весь час на оку здалека. Далі берег іде півколом, виложеним великим камінням. Далі темна маса великої скелі вдалася в ріку. Іду понад берегом, виходжу на скелю.

Ото Ненаситець, страшливий Дід! Тут немає широкої полоси води, котра спадала б правильним водоспадом. Велика кількість потужних потоків летить з висоти понад двох метрів і тут, під правим берегом, зливається неначе в один великанський казан. Спустившись до підстави камінної громади з другого боку, над саму воду, що вся кипить і мчить так, що, здається, умочи палець, то тебе всього втягне без повороту (…). За скелею вода зараз ще раз спадає. Під каждим каменем, з котрого спадає вода, стоять вали піни і меншими кусками розтікаються далі. З усіх боків ідуть такі вали, перехрещуються. Збиваються, киплять. Подмухи вітру зривають з їх хмари водяного пилу, капель, а мокрі, чорні, хмурі каміння стоять в убранні з білої блискливої піни. Веселки грають в хмарах водяного пилу. І така, здається, вся ріка далі вниз, де зникає за поворотом. В тім хаосі руху людина не чує свого голосу, не чує нічого, не має міри. Чується тривога, стихійна буря гуків, грім, пекельний регіт. Перемішується разом почуття страху, краси дикої та величної. Де ж тут найдеш якийсь ход? Як радять лоцмани? Радять же!

Треба шукать. Між порогами стоять де-не-де куги, вночі огні на них не горять. Куги тут показують керунок для плотів і не означають глибини води, а каміння на дні — де може "заїсти" якір.

Вночі ніхто ніде не плаває. При повороті ріки видно якийсь старий канал. Вхід до нього цілковито завалений величезними каміннями. В каналі кілька легких човнів, котрі тут допливають з кінця. Хтось там сидить. Підходжу: хлопець 16–17 років ладнає невеликий ятірець. Лежать дві міцні вудки. Це рибалка, поріг знає як свою долоню. Кажду скелю, каждий камінь видимий і під водою, де творяться буруни та піна. Кажду течію та ступні спадів. Він літом сам живе і матір утримує з рибацтва. Доробляють в маєтку в гарячу пору.

На Ненаситці провів два дні, чекаючи на цілком тиху погоду та оглядаючи вздовж всі струми, спади, каміння, можливі ходи.