Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Щоправда, в проміжку вони й дещо віддячили Німеччині, допомагаючи їй нарощувати, попри заборони Версалю, свою військову міць, надаючи свої полігони німецьким “Панцерфербенде” та частинам “Люфтваффе”, але ж — і це не безкорисливо: їм якнайважливіше було підпалити Другу світову; що вони й блискуче виконали.

Але, й попри це, їхню (кайзерівську) недалекоглядну дурість наслідував увесь політичних західний світ. Бо там і досі не розуміють, що кожний долар, вкладений у Росію — імперську, — обернеться, рано чи пізно, тисячами доларів небезпеки для людства.

Сьогодні «нові ліві» — марґінали політичного поля України прголошують: «ліва ідея – ідея соціальної справедливості». Але, хіба ж усе дійсно так є? Слово «ліві», кажуть люди (як і слово «праві») з’явилося ще наприкінці ХІХ ст. у німецькому райхстазі, де сталося так, що соціал– демократи зайняли ліве крило, а ортодокси – праве. Отже, певною мірою, цей термін виникнув і випадково. Але й не зовсім випадково, бо ж… у певних мовах цей прикметник може позначати й щось не добре. Мадярська bal –то є лівий, а от уже baleset – то нещасний випадок. Еспанською izquierdo – то лівий, а от дієслово izquierdar то вже означає творити глупства: ну і т.і. А як так, то неважко вбачити в такому розподілі назов і руку самого Бога.

Полишимо на розсуд читачів оцінити, скільки саме соціальної справедливості могло бути в штучних голодоморах 1921, 1933 або 1947. Та скільки її ж соціальної справедливості чаїлося у масових репресіях 1919, 1930 або 1937. Але, вони ці “нові ліві”, — ще незмінно уявляють себе та підносять суспільству у ранзі “соціалістів”, наслідуючи в цьому знову ж своїх совєцьких попередників. Останні вже не мали й найменшого відношення до соціалізму. Це вичерпно показує те, що вони набудували за 74 роки своєї плідної діяльності. Втіливши спочатку оте “от каждого по способностям – каждому по труду”, а потім спокусившися й на головне — “от каждого по способностям – каждому по потребностям”.

Побудований ними державний капіталізм (за прямою вказівкою самого Лєніна), з колективним власником – партійною номенклатурою КПСС (що тягла таки “по способностям”), з нормою десь 90% і жовтими профспілками – навряд чи можна вважати за оте “по труду”; не кажучи вже про щось більше.

Отже, жодного там “соціалізму” ніколи й близько не було, як є очевидно, й отієї “соціальной справедлівості”, де там уже, за такої норми екплуатації, яка буржуазії й не снилася. Як це й засвідчила свого часу ще більшовицька “Правда”:

Приватизація державних підприємств, відновлення приватної власності на засоби виробництва у вигляді акціонерного капіталу, кооперативів і т.і. не означає ліквідацію соціалізму. У нашій країні його просто не було. Та й не могло бути. Справа не в політичному режимі, відсутності демократії, репресіях. Головне – була відсутньою економічна основа соціалізму – суспільна власність на засоби виробництва.

(Канд. философ. наук А. Симаков, Достанутся ли акции рабочим? Вопрос по существу, Правда, № 178 від 27.06. 1990)

Що ж хоч і більшовицька “Правда”, а важко з нею не погодитись.

2. Перший дзвінок з того світу. Польська війна

Незалежна Польща, яку підтримували на Заході, відновила своє існування 22.11.1918, маючи за плечима 100–тисячну польську армію Галлера, та на відміну від України зуміла добитись визнання з боку Росії. Однак, вже через рік на новонароджену державу очікувало тяжке випробування. “Иллюстрированная история СССР” (Москва, 1974) - всього про цю війну й пише:

«Першими ознайомилися з силою робітничо–селянського удару білополяки. У літніх боях 1920 р. були розгромлені основні сили армій Пілсудського та залишки їх викинуті за межі нашої землі».

(с. 292)

Отже, повна та рішуча перемога, чи не так? Складене воно, це звитяжне повідомлення, у настільки бадьорому тоні, що варто його і дещо доповнити. Бо, для більшовицького режиму то була не тільки не перемога, а… щось як перший дзвоник з того світу.

Демагоґія «Декларації прав народов Росії» була призначена зіграти на національних почуттях пригнічених народів імперії та полегшити більшовикам захоплення влади на ними, над новою імперією. Вже 1918 вона, ця збірка більшовицьких побрехеньок, — мала виключно історичний інтерес: слід було негайно відновлювати “Россію в граніцах до 1917 года”. Безпорадність керівників УНР, яка споводувала відносно легку нову окупацію України, — спонукувала Росію приборкати й Польщу, яка тим часом теж відпала; але — не тільки. Надихнутий подіями у Баварії та Угорщині, Лєнін уже марив “міровой ріволюцієй”, тобто — світовим пануванням задупної Москви, бо щиро вважав, ніби:

«Наближення нашої армії до Варшави неспірно довело, що десь поблизу від неї лежить центр усієї системи світового імперіалізму, що спочиває на Версальській угоді».

(Промова на IX Всеросійській партконференції).

Цікава та незвична думка, чи не так? Тільки от, де ж це саме – «поблизу від неї»? — в Отвоцку чи Яблонні? — а може дещо далі — в Плоцку? Доволі очевидно, що ми маємо справу з типовим параноїком, душевно хворим “вождєм” душевно хворого народу.

Лєнін не полишився одинокий у своєму натхненні. Царський ґенерал Брусілов поклав свого часу всі сили, щоб окупувати 1915 Галичину та понищити там усіх, хто мав українську національну свідомість. Таких було, кажуть, більше мільйона. Тепер він холопськи прислужував більшовикам та звернувся до революційних (інтернаціональних!) мас, закликаючи: “Встать как одін на борьбу с ізвєчним врагом народа русского — поляком!” Адже, пригадайте, порівняйте опис політзанять у царській армії, з “Поєдінка” А. Купріна: “Кто єсть враг унутрєній? — Жіди, полякі і студєнти!” Отримали своє й “жіди”, та про це — трохи далі.

Не дивно, що на цей заклик дєнікінські та врангєлівські вояки, ще не розстріляні, але вже перепроваджені до совєцьких тюрем (хто за військові злочини, а хто й за так), — хором застогнали від захоплення; та всі гуртом запросилися до Красной армії- армії революції. Російська ксенофобія ще раз примирила всіх. Навкруги завідомо неправого діла — можливості поновного поглинання незалежної Польщі безперспективною “єдіной і нєдєлімой” — об’єдналися всі марґінали російського суспільства, — білі та червоні.