Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Лєнін у спорі не шукав істини, він шукав перемоги. Йому будь–що потрібно було перемогти, а для перемоги були однаково добрі багацько засобів. Тут були добрими й раптова підніжка, й символічний ляпас, і символічний, умовний приголомшливий удар по голові.

(В. Гроссман, Все течет, журн. Октябрь, № 8, 1989, с. 94)

Який же точний опис отого їх традиційного російського спору!

Все це, зрозуміло, тільки–єдино в тому разі, коли опонента з якихось причин було важко або незручно розстріляти відразу.

Воістину хворий “вождь” безнадійно хворого народу: своєрідний символ. Вони вичерпно довели світу, що в Росії й така проґресивна справа, як революція, — може стати “дєлом архірєакціонним”…

Так виглядала перспектива побудови небаченого в світі нового суспільства на рівні тих, хто визначав цю побудову та керував нею. Трохи непогодженим було це внизу, в"массах", яким і належало все це здійснювати. Селяни поки палили поміщиків, розтаскуючи що можна та руйнуючи те, чого не можна було потягнути до себе. А міське люмпенство імперії, уже позбавлене нею чого тільки можливо – добробута нації, культури, свідомості й людської гідності, надихнуте отим «долой буржуазію і помєщіков» зарепетувало як ніколи. Люмпен прагнув остаточного звільнення, від усього. Негайно і остаточно. Навіщо вітатися? – «долой рукопожатіє». Навіщо соромитись взагалі, а голизни зокрема? – «долой стид». Або, навіщо ота застаріла родина? – «лучшє вєдь бєз бита, вєрно!». А, прнаймні, як припре – «поступіть в жєнотдєл і сдєлать аборт». І все це супроводжувалось такими багатолюдними демонстрациями, яких не бачили й у часи перевороту.

От, аби якось прикартатати цю всенародну стихію «звільнення» від усього, від чого тільки можливо (цей балаган «смутного врємєні») і прийшлося вдатися до діктатури пролетаріата, чи чогось там іншого – то вже питання певною мірою вторинне. Зауважимо тут у дужках, що коли би до подібної практики вдався би іще наш палеолітичний предок, то й ми сьогодні навряд чи ходили би на своїх двох: радше би на всіх чотирьох. А було це все іетелектуальною (якщо мислимий тут подібний термін) спадщиною поколінь російських мислителів, від І. Пісарєва з М. Добролюбовим та по С. Нєчаєва…

Коли йдеться про ставлення більшовиків до селянства, то слід пам’ятати, насамперед, що це було збіговисько інтер–люмпенів, для якого люди, що могли прожити власним трудом — були якоюсь “тємной массой”. Такий підхід ведеться з самого початку, бо їх духовні батьки — Маркс і Енгельс, — теж були звичайними міськими інтер–люмпенами. А тому й писали, що цей клас — селянство

… утворюється простим складенням одноіменних величин, на кшталт того як мішок картоплин утворює мішок картоплі.

(К. Маркс, Ф. Енгельс, Сочин., т. 8, с. 207–208)

Цікаво, що ці два недоумка написали це дурство у тій самій Німеччині, історія якої була радикально змінена за три століття перед тим — саме

селянськими війнами!

Що ж стосується перебудови суспільства взагалі, то…

Відомий російський письменник, граф Л. Н. Толстой писав з приводу перебудови суспільства теж, ще тоді, підчас революційних заворушок, та писав цілком слушно:

Чому ви думаєте, що люди, які складуть новий уряд, люди, які будуть управляти фабриками, землею і т. п. не знайдуть засобів, так само, як тепер, захопити левову частку, полишивши людям темним, слухняним тільки необхідне?… Спотворити ж людське влаштування завжди знайдеться тисяча способів у людей, що керуються тільки турботою про власне благополуччя.

Наприкінці й називає це — “суєвєрієм устроітєльства” (кращого, мається на увазі). Що ж тут сказатиі — молодець дід, як у воду гледів. Тільки в одному не дотягнув, — “слухняним тільки необхідне”… Якби ж, — “необхідне”…

Так само, далекоідучі “Лєнінскіє прінціпи” можемо простежити у ставленні більшовиків до розуму. Воно — теж, іде у них від Лєніна, цілком та повністю, від його особистих втім, притаманних і цілому народові схильностей та упереджень. Сам він усе життя марив себе інтелектуалом, “властітєлєм умов” (посада — специфічно російська, породжена невіглаством суспільства), а сам був усього тільки плутаником, недоучкою та невігласом. Щодо цього — не хвилюйтеся, все це можна довести, однозначно та вичерпно, як зайде така потреба.

З цієї протилежності мала виникнути теж, ціла характерна особливість, ціла настанова майбутнього совецького суспільства: протилежність і нездолана прірва між соціальним устроєм, режимом, та розумом. В ньому цей останній буде неухильно переслідуватись. Аж поки останній ґенсек М.Ґорбачев, не спробує повернутись лицем до звичайної логіки, проголосивши «новоє мишлєніє».

Лєнін щиро ненавидів інтеліґенцію, та — не без провини з її боку. Бо сам «овладєвал массамі» спираючись єдино на демагоґію та знання російського дологічного мислення, первісного та маґічного; та так, що більш–менш інтеліґентна людина, яка володіє елементами звичайної логіки, — була в стані його геть спростувати.

Саме з епохою Лєніна, “революційною”, — співпадає пік еміґрації інтеліґентів. Хоч і не першого гатунку — російських, а все ж — інтеліґентів; бо, й такі заважали. Поготів, сам Лєнін примусово відправляє до вигнання, за кордон, цілу купу університетських професорів.