Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Так стало — фіналом цих складних подій — польське «Диво на Віслі», в якому жодного дива насправді не було. Так були розгромлені імперські аґресори, а “остаткі їх виброшєни за прєдєли” Польщі.

Безпосередні військові та стратегічні причини цієї нищівної поразки під Варшавою, за яку довелося заплатити чужими, не російськими землями — українською Галичиною та Західною Білоруссю, — це відрив від тилу, розтягнення комунікацій та порядна прогалина поміж двома фронтами війни. Тим, що наступав на Варшаву та Південним, що рвався до Львова. Зараз дуже зручно звалити провину за цю поразку на Сталіна та Єгорова (згодом — теж маршал), які й заправляли справами Південного фронту. Від них вимагали терміново перекинути Пєрвую Конную на Варшаву, а вони — відмовляли. З ними були згодні всі, до С. Будьонного і К. Ворошілова включно.

Ну, що ж — відмовили, так відмовили. Справа в тому, що уникнути частини стратегічних помилок, зокрема — розтягненості комунікацій або відсутності резервів, — легко можна було дещо сповільнивши наступ. Можна було затриматись на Західному Бузі, підтягти резерви. Але, виявляється, що саме це й було неможливе, виключене наперед. Адже, не треба ні на мить забувати, що ми маємо тут справу не зі звичайними людьми, а радше з душевно хворими. Ось, що писав про це набагато пізніше совєцький військовий теоретик Г. С.Ісерсон, розглядаючи можливість затримки наступу (скажімо — на Західному Бузі), як можливості уникнути нищівної поразки на Віслі:

Та при тому небувалому політичному підйомі у наступаючих військах така безглузда думка нікому би й до голови не впала, його вважали би або зрадником, або божевільним.

(Г. С. Исерсон, Судьба полководца, журн. Дружба народов, № 5, 1988, с. 182.)

Бачите, як не “прєдатілєм” то “сумасшєдшім”, що ж тут сказати?…

Коли свого в голові немає, то жодний там «гігант воєнной мислі» цього не замінить. Яке торжество маґічного, дологічного мислення, — оте — “прєдатєль” або “сумасшєдшій”, — хіба не так? Все це зайвого разу підтверджує те (тут ніяк не треба сушити голови), що «рєволюція в Россіі» — ніколи не була свідомим соціальним актом політично свідомих людей, а всього тільки колективним психозом невігласів. Одвічно слабого на голову народу.

За поразку на Віслі Москві довелося солоно розплачуватись. Але, як звичайно, не своїм.

Коли Москва довідалась, що її війська, яким належало знищити “цєнтр мірового імперіалізма”, що лежав “гдє–то блізко к нєй” (Варшавє), тепер поспішають назад з іще більшою швидкістю та ентузіазмом ніж нещодавно перли вперед, вона терміново запросила пардону. За перемир’ям від 12.10.1920 були тривалі, майже піврічні переговори в Ризі. Вони завершилися Ризьким миром 21.03.1921, після якого до Польщі відійшли Західна Білорусь та Західна Україна, добрий шмат землі, розмірами зі сучасну Білорусь або Прибалтику. Важко сказати, чи багацько втратили від цього їх люди, але легко зрозуміти усю неоціненність того, що вони набули: для них знайомство з усіма “прємущєствамі соціалізма” відклалося, принаймні на якихось два десятки років. Що би там із ними далі не було, але вже одне це стало великою справою.

Бо, навряд чи можна думати, що без цього ми мали би в нашій історії оті славні сторінки озброєної боротьби ОУН–УПА проти гітлерівського, а потім — і сталінського тоталітаризму. А в цьому, у боротьбі проти будь–якого тоталітаризму, — вони були єдиними у світі. Адже, навіть оті уславлені «західні демократії», — боролися проти гітлерівського тоталітаризму пліч–о-пліч із набагато небезпечнішим тоталітаризмом — сталінським.

3. Цар Голод

Разом із Жовтневим переворотом почала прискорено розвалюватись та досить складна система соціальних відносин, яка об’єднувала Другу імперію. Натомість мало прийти щось нове, набагато досконаліше; революційне, демократичне та проґресивне. Бо, не забудемо, — було завжди дві Росії: стара, віджила та реакційна — самодержавна, і Росія нова, революційно–демократична та проґресивна. Оця й прийшла тоді до влади, після “Вєлікого Октября”, — утвердилася остаточно при неї. Але, на чому ж? — на яких, власне, принципових основах?

Можна було би подумати, що то були так звані принципи “научного коммунізма”, скажімо, — “от каждого по способностям — каждому по потрєбностям”; або принципи не менш наукового “соціалізма” — “каждому по труду”? Але ж, ні. Це були зовсім своєрідні “Лєнінскіє прінціпи”, до яких — віддамо належне, ще не додумалися його попередники; ні Маркс, ні навіть Енгельс. Після смерті Сталіна 1953, коли його потворні злочини так дошкулили всім, що тодішні московське брехунство на чолі з “нашім Н. С.” вимушено було щось там вдіяти, — було проголошене “возвращєініє к Лєнінскім прінціпам”. Однак, на чому ж вони полягали, ці принципи? Частково ми з ними вже ознайомились вище, але більше в аспекті: “арєстовать!” — “расстрєлять!”… Приведемо ж їх тепер в більш–менш струнку систему, оті “Лєнінскіє прінціпи”.

Первісно це було, очевидно, оте, уславлене: “грабь награблєнноє!” Аби не виникало в цьому жодних сумнівів, ми наведемо висловлювання самого вождя. Ми будемо користуватись у цьому тією чудовою послідовністю цитат з “вождя”, яку свого часу уклав відомий російський письменник В. М. Солоухін (“Читая Ленина”).

Для цього разу ми зробимо виключення, та не станемо нічого перекладати, будемо цитувати в первісному російському тексті. Як заради уникнення можливих відхилень у перекладі, так і заради того, аби зберігти недоторканою всю недосконалість і кострубатість мови, властиву цьому синтетичному росіянинові (а краще — інтер–люмпенові), для якого вона так ніколи й не стала рідною. Зокрема, відносно “награблєнного” сам “вождь” вельми переконливо свідчить, ніби:

Я перейду наконец к главным возражениям, которые со всех сторон сыпались на мою статью и речь. Попало здесь особенно лозунгу “грабь награбленное”, — лозунгу, в котором, как я к нему ни присматриваюсь, я не могу найти что-нибудь неправильное…

(5 повне видання, т. 36, с. 269)

— не полишаючи цим жодних сумнівів у тому, що йдеться про самий звичайний грабунок.

Конкретним інструментом управління, при тому — не до заперечення, він вбачає голод.

Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля… Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало.