Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Так стоять справи на сьогодні з цією уславленою “Декларацией прав народов России” — брехнею всіх брехней лєнінських соціал–шовіністів (бо настав час повернути більшовикам їх справжні визначення). Прагнення ж народу уникнути призначених йому російськими соціал–шовіністами денаціоналізації або вимирання, — оце й є той самий “буржуазний націоналізм”, зокрема — український. Яким нас так лякали та продовжують лякати з Москви.

Прагнення народів до національної та особистої свободи можна було, як і в царській Росії, — подолати лише терором. Терором набагато потужнішим, ніж у царській Росії, яка, власне, саме від цього й розвалилася — від браку достатнього терору зверху. Отже, головним і став терор: тотальна війна проти народів, зокрема, й власного. Терор та невідворотна відповідь на нього з боку народу — громадянська війна. Не дивно, що саме терор стає першою турботою творця нової держави – Лєніна.

Терором від початку займалася “лєнінская ЧК” (“Чрезвичайная Комісія”), що послідовно перевтілювалася потім у низку подібних же злочинних орґанізацій — НКВД, МҐБ, КҐБ тощо. Її ідеологію можна знайти у Н. Бухаріна, якого за горбачовських часів намагалися були віднести чи не на щабель невинно постраждалого героя революції. Послухаємо його (“Экономика переходного периода”, 1920):

Розстріли є однією з форм становлення комуністичного суспільства.

Просто і ясно, чи не так? Тільки от, нічого собі “суспільство”. Та, хіба ж тільки вони, самі розстріли…

Розстрілам незмінно передували бестіальні тортури. З людей знімали скальпи, їм виколювали очі; часом відрізували все, що тільки можна було відрізати…

Щодо цих звірств, то це у них — більшовиків, було мало не генетичне, бо С. Мільгунов на с.65 своєї книги “Красный террор” (Москва, 1990), — наводить цікаве спостереження. Коли голова ВЧК Я. Петерс у своїх підвалах особисто стріляв людей, його соплявий вилупок таскався за ним та канючив: “Папа, дай я…” Не дарма ж вірний більшовик Г. Зінов’єв, якого пізніше прищучить найвірніший більшовик — “вєлікій Сталін”, — не міг стримати тоді свого захоплення та сказав: “Чрезвычайная Комиссия — краса и гордость коммунистической партии”.

Особливо лютувала російська ЧК, звичайно, в Україні: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Криму… Діяла проти тих, хто у російських очах завжди був ворогом № 1. Все це є зібране, задокументоване та описане. Незнищенне.

Добре відомо, що більшовикам на чолі з Лєніним вдалося тоді, тільки з 1918 по 1924, — поменшити “рєволюціонную Россію” десь більше як на 15 мільйонів людей. З них було десь 2 чи більше млн. тих, кому пощастило унести ноги — еміґранти, біженці. Чи не два мільйони знищили, з обох боків, у громадянській війні — “Прєвратім войну імпєріалістічєскую — в войну гражданскую!” (пам’ятаєте? — значить — планувалася!). Решта, а то вже завідомо добрий десяток мільйонів, — то вже робота “славной лєнінской ЧК”. Закатовані та розстріляні. А ще — виморені коротким штучним голодом 1921 селяни Поволжя (тобто, переважно не росіяни) та України. Це стало, так би мовити, ґенеральною репетицією того, ґенерального голодомору у 1933, яким буде виморено Україну. Щоби створити в ній отой “русскій пєрєвєс”, про який з гордістю напише потім новітній російський пророк, ідеолог постбільшовицького російського імперіалізму А. Солжєніцин (“Как нам обустроить Россию?, Москва, 1990). Тоді подібне його “людоустройство” тільки- но розпочиналось.

Але, що ж це все врешті було? — невже, продумана політика? Чи, може просто, як то у них кажуть (та — ні у кого більше) - “лєс рубят — щєпкі лєтят”? Та ні, бо ми вже наводили свідчення, та не кого–небудь, а “вєрного лєнінца” Н. Бухаріна. Який потім буде знищений ще вірнішим лєнінцім…

Якщо ж звернемося до людини, авторитет якої був на той час незаперечним (а у декого — й досі) - В.І. Лєніна, то… То хутко переконаємося, що чи не найчастіше вживане ним тоді слово було, мабуть, — “расстрєлять!” Великою і розлеглою вона є, розстрільна лєнініана, хоч ніхто, на жаль, її здається не збирав. “Расшіріть прімєнєніє расстрєла!”, “… буду арєстовивать і добіваться расстрєла”, “… нє только арєсти, но і расстрєли”, “провєсти бєспощадний массовий террор…” і т. д., і т. п. Згідно з його особистим наказом можна було розстрілювати навіть червоноармійців; за, скажімо, неохайний вигляд. Розстрілювати кого завгодно: старих, дітей, жінок з немовлятами… Це з тих пір, мабуть, іде сакраментальне звинувачення усіх інших (“хто нє с намі“), у звірячих жорстокостях саме до них: “дєтєй, старіков і бєрємєнних женщін”. На все це потрібні були численні виконавці. Таких не бракувало ніколи, бо це ж — Росія. і вже це показує, що більшовицька верхівка ще тоді добре давала собі раду з професійною злочинністю, знаходила з нею спільну мову.

Отже, не майте жодного сумніву. То була саме вона й тільки вона, продумана політика, лєнінський принцип. Так розпочинало свій шлях у майбутнє «общество соціальной справєдлівості».

Очевидна маніакальність цього суб’єкта простежується не лише у його нестриманій кровожерності, але й часом у місцях цілком несподіваних. От що пише В.І. Лєнін — Г. М. Кржижановському (росіяни й досі не знають, що “р” перед “ж” не вимовляється, писати треба Кжижановські) у грудні 1920:

Мобілізувати всіх без винятку інженерів, електротехніків, усіх, хто закінчили фізико–математичний факультет і т.і. Обов’язок: за тиждень не менше 2 (4?) лекцій, навчити не менше (10–50?) людей електриці. Виконаєш — премія, не виконаєш – тюрма.

(В. И. Ленин, Полн. Собр. соч., т.52, с. 38)

Яку премію отримав Г. М. — не знаємо, але судячи з усього — виконав, бо в тюрмі, здається, не сидів. Але, що ж то за загальна потреба: мобілізувати всіх (!) щоб із них не менше (10–50?), — “обучіть елєктрічєству”? А, до речі, чи таке щось, як “обучіть елєктрічєству” — мінімально погоджене з логікою або законами мови? — далебі, безнадійно хвора людина.

А, як приймати оте “із пріказа от 27 октября 1917 года”:

Мною було наказано об’явити обов’язковий засів повністю усієї площі озимих полів бойовим державним завданням усіх орґанів влади…

Зате, кажуть, — це часто можна почути, Лєнін був неперевершеним полемістом, умів досконало відстояти власну точку зору, власні ідеї (“ідеї Лєніна — побєждают!”). Але на це можемо зауважити, що він був майстром лише у своєму — суто російському спорі. Де не треба прискіпливо збирати арґументи й докази, на них побудовувати фортецю з фактів зцементованих логікою. В російському спорі досить лише показати всім, що вас супротивник — людина недобра, а тоді вже кожному буде ясно і очевидно, що така людина — ні в чому рацію мати не може. Наведемо з цього приводу висловлювання, навіть — не політика, хоч і досить спостережливої людини.

Лєнін у спорі не прагнув переконати супротивника. Лєнін у спорі взагалі не звертався до свого опонента, він звертався до свідків спору. Його метою було в обличчі свідків спору висміяти, скомпрометувати свого супротивника. Такими свідками спору могли бути й кілька близьких друзів і тисячна маса делегатів з’їзду, і мільйонна маса читачів газет.