Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Отже, навряд чи варто хвалькуватися отим вигаданим «мільйоном партизан в Україні», бо то був радше “мільйон сексотів”. єдиними, хто воював з німцями на окупованій Україні, — були загони ОУН–УПА, але вони мусили воювати на два фронти: проти німецьких окупантів і проти совєцького енкаведистського підпілля.

Варто пригадати й про ще одне цікаве використання окупації; втім, як і наступного “освобождєнія”. Вивозили підприємства, спеціалістів, але проводили й призов до армії. Молодь, необучену і погано озброєну — кидали назустріч німцям, на захист тих міст, про які було напевно відомо, що їх віддадуть. В подібний спосіб діяли й потім, підчас “освобождєнія”. Не встигнувши знову окупувати якусь місцевість в Україні — її молодь мобілізували й кидали на найбільш м’ясорубні відтинки фронту.

Колись оті московити, що не в стані були додуматися до звичайного димоходу, у своїй історичній справі агресії та геноциду — діяли мало не оптимально. Та, й дійсно, як би в іншому разі змогли би вони розповзтися розбоєм і геноцидом по отій “1/6 зємного шара”? Отже, не відстало від предків і пізніше — совєцьке московське сміття, з їх убогими сирітськими “піснями” та придуркуватими “лозунгамі“.

14. Потім був Нюрнберг

Нюрнберзький процес над головними гітлерівськими злочинцями був навмисно проведений в місті Нюрнбергу, де скликалися всі партайтаги, з’їзди НСДАП, на яких виступав із промовами Гітлер. Це було так само логічно й символічно воднораз, як провести би суд над московськими злочинцями — саме в Москві. Він протягнувся від 20.11.1945 по 1.10.1946, зайняв загалом 403 засідання. Працювало по двоє суддів від чотирьох союзних країн: США, СССР, Англії та Франції. Головою був британський лорд Джеффрі Ловренс. Гітлер, Гіммлер і Гьоббельс на той час покінчили з собою, а Мартін Борман кудись збіг; правдоподібно — до Совєцького Союзу. Судили Гьорінга, фон Ріббентропа (про пакт Молотова–Ріббентропа на суді не пригадували), Альберта Шпеера, Роберта Лея, Ялмара Шахта, Ганса Франка та інших. Загалом — другий–третій ешелони гітлерівської верхівки.

Головний обвинувач від США, прокурор Роберт Джексон, розпочав свій виступ у такий спосіб:

Наші докази будуть жахливі, та ви скажете, що я позбавив вас сну. Але, саме ці дії змусили здригнутися цілий світ і призвели до того, що кожна цивілізована людина виступила проти нацистської Німеччини. Німеччина стала однією розлеглою катівнею. Зойки її жертов було чути в цілому світі та приводили у потрясіння ціле людство.

Шкода, що нікому, в цілому світі, не було чути зойки наших, українських жертов із московської катівні. А те, що цього ніхто не почув та не почує, — це злочин злочинів тих же московських катів; та — не тільки, бо ще й їх союзничків.

Даючи характеристику процесові в цілому, головний обвинувач від СССР, Генеральний прокурор Р. Руденко указував, що це є перший випадок, коли перед судом повстали злочинці, які захопили цілу державу та перетворили її саму на засіб своїх потворних злочинів. Це був типовий випадок, коли старший злочинець судив за злочини свого молодшого поплічника, з яким перегризся. А тому й весь Нюрнберзький процес нагадував більше зведення бандитських порахунків, ніж справедливість. До цієї останньої він мав вельми посереднє відношення.

Прокурор був, як прокурор; совєцький, а значить невігласний та недорікуватий.

Але, повертаючись до справедливості, яка у ХХ ст. так ніде й не показувалася, — подумаємо. Чи, може хтось наважиться твердити, що виморення України голодом 1921 та 1933 (а потім — і 1947), або масакри 1918, 1930 та 1937, — були меншими злочинами Москви? Але за них, як усі бачили, — ніколи й нікого не судили.

Стало брудна совєсть, буває, тягне за язик і там, де ліпше би промовчати. Такий собі совєцький ідеолог А. Полторак (Нюрнбергский эпилог, Москва, 1983) пише:

Ідеологи реваншу намагаються звести наклепи на Нюрнберзький процес, забути та поставити під сумнів самі гітлерівські звєрства, подати присуд і всю діяльність міжнародного трибуналу як розправу переможців над переможеними. Зрозуміло, це марні намагання щодо людей, які бережуть у своїй пам’яті події воєнних років.

(с. 9)

Події воєнних років, чи їх перебріхування совєцькою пропагандою, ось у чому питання? Бо, намагання зняти з гітлерівського лайна і свої пропагандові вершки, — не покидало совєцьких протягом всього процесу.

Такий собі Л. Смірнов розпинався, що:

“… побудовані за одними й тими ж типовими проектами печі крематорієв, однакові планування таборів знищення, стандартна конструкція потворних машин смерті, яких німці називали газвагенами, а наші люди душогубками…”

(теж там, с. 100)

Зазначимо, що довгий (тривав десятки років) вишкіл німецьких льотчиків і танкистів в СССР, заборонений Німеччині Версальським договором, — не фігурував на процесі. Як і не фігурував інтенсивний обмін досвідом з боку каральних відомств обох тоталітаризмів, НКВД і гестапо, що особливо пожвавився 1933–1936. А він призвів до того, що в обох системах було чимало спільних, стандартних якщо хочете засобів покарання та нищення. Все це віддзеркалене у спогадах тих нечисленних, що випробували обидві системи нищення людей, та полишились живі.

До такої спільної власності відносилися й оті газвагени; або совєцькою пропагадовою мовою – «душегубкі».