Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

А, на підставі яких же законів грабували майно “кулаков”, висилаючи їх потім цілими родинами до Сибіру? — часом — на вірну загибель? А, чи були закони, за якими селяни зобов’язані були вступати до колгоспів? Бо на західній Україні по війні, тим, хто відмовлявся — ламали ребра, або якнайменше — роздягали взимку та голяка клали на сніг (див. далі). Так, чи була стаття закону, яка би це передбачувала?

А, за якою статтею якого закону можна було віднімати у людей останню їжу, прирікаючи на загибель мільйони? А, за якими кодексами створювано оті “трійки”, що вмить засуджували “врагов народа” (котрих по тому “реабілітували, реабілітували…”)?

І — наприкінці, покажіть мені відповідні Конституції закони “дружби народов”, за якими можна було би депортувати до Голодного Степу цілі народи, як от татар, чеченів, тощо. Не покажете.

От тут і міг би як же розвернутися справжній міжнародний трибунал, на відміну від того сумнівного Нюрнберзького, та на мурованих загально–юридичних підставах. Бо вся діяльність так званої совєцької влади, від 1917 по 1991 і далі, — була суцільним беззаконням, суцільним злочином.

От тут би й судити — не пересудити, вішати — не перевішати… та — де там… не судили, не вішали… Всю вагу відповідальності за це несе скурвлений “вільний світ” ХХ ст., — спільник і посібник найбільших злочинців людської історії.

Отже, Нюрнберг був судилищем, де “західні демократи” судили тоталітарних злочинців, відносно скромних, як ми бачили, — разом із найбільшими злочинцями всіх часів і народів. Разом із совєцькою Росією, отією — від 1917–1919, 1921, 1930, 1933, 1937.

А тому й став він — не символом справедливості, а символом повного банкрутства західного світу, західного суспільства в цілому. З його демократією, ринком і мораллю вкупі.

Отже, й дозволимо собі те, що навряд чи наважиться висловити хтось інший, та те, чому хтось із зацікавлених не наважиться заперечити. А саме; що насправді гітлеризм був у Нюрнберзі не більше, ніж офірним козликом, прилюдне заклання якого мало відвернути увагу світу від головного тоталітарного злочинця ХХ ст. — більшовицької Росії Сталіна: такою вона є, прикра та гола правда.

Уся історія ХХ ст. свідчить про те, що була й є у світі одна країна, якій дозволено все, якій прощається саме те, що категорично засуджують всі: міжнародне право, гуманізм, гуманізм і демократія, звичайна людська мораль. В чому ж може бути справа? — хіба Росія є такою вже привабливою, що перед її чарами не можна встояти? Наче ні, навпаки. Отже, симпатії тут, схоже, ні до чого. Та й не симпатії та антипатії роблять політику — вирішують у відносинах поміж державами. Вирішують, насамперед, правильно визначені власні інтереси.

Очевидно, що не в інтересах західних держав було посилення Німеччини, країни, що проголосила ціллю реванш. Але, чи в інтересах когось у цілому світі було посилення Росії, яка відверто претендувала (і буде претендувати) не на якийсь там реванш, а — на світове панування? — чи ці недоумки не чули, бува, отого їх: “Пролєтаріі всє х стран, соєдіняйтєсь!”? Чули й знали, однак…

Творилися дивні справи, що на перший погляд не підлягають жодній логіці. В Мюнхені 1938 Невіль Чемберлен, ні сіло, ні впало, — дослівно дарує Гітлеру цілу Чехословаччину; коли той, всього й тільки, претендував на шматочок Судетів.

Вінстон Черчіль, разом із Франкліном Рузвельтом, так само щиро віддають СССР усю Східну Європу, коли безумовно можна було цього не робити. Чи, може вони тоді не були готові до війни, як отой Невіль Чемберлен? — далебі, ще й атомову бомбу мали… Така політика отримала назву “політики замирення агресора” та призвела до небаченого зростання совєцької потуги. Всупереч інтересам усього іншого світу, в тому числі США та Європи.

Отже, маємо ніби протиріччя, у вигляді деякої відсутності логіки. Але, логіка тим і чудова, що здатна пояснити все, в тому числі — й видиму відсутність логіки. Бо ми, якось не задумуючись, виходимо з того, що політичний діяч завжди діє так, що його особистий інтерес, — то й є інтерес держави. А, чи це дійсно так?

Бо, особистий інтерес, підкріплений відповідними грішми, — здатний подужати будь–який державний. В залежності, скажімо так, від запропонованої суми.

Але, з цим виникає й цілком нове питання, яке в історії ще не піднімалося.

Кінець нашого століття — століття неймовірних злочинів проти людства та повної безкарності, — рясніє й на афери урядового рівня. Брав хабарі Олімпійський комітет, хоча не чути про якісь кримінальні переслідування звинувачених у цьому: всього й тільки, що когось там переобрали. Спіймався на хабарах ще кілька років тому й колишній прем’єр Бельгії. Виник був і чималий скандал з хабарами й у Європейському Союзі. Не зміг переконливо пояснити походження якихось мільйонів і відставлений федеральний канцлер Гельмут Коль — “друг Б.Єльціна”.

Отже, ствердимо, вбити доброго клина поміж державними і особистими інтересами високої посадовоїі особи, крім тортур, що в міжнародній практиці поки не застосовуються, — здатний тільки він — добрий хабар. Росія з першого дня була країною хабарників та хабарництва, це віддзеркалила навіть її класична література, та важко думати, що ніколи не вживала цього могутнього знаряддя й у міжнародній політиці. Можна думати, що теж — вживала й вживає, та чим далі — тим ширше. Рівно в міру прогресуючого морального розкладу світу.

Підкреслимо, все — що може цього стосуватись — буде більш–менш правдоподібними спекуляціями, не більше, але… Але, слід розуміти й те, що таємниці хабарництва — то є заразом і найбільш секретний закуток світової політики. Отже, за відсутністю остаточних доказів усе подальше слід важати тільки чимось правдоподібним, не більше: таке щось — на межі правдоподібності.

Свого часу, нагадаємо ще раз, три роки по революції в Росії, увагу американських читачів привернуло повідомлення доволі авторітетної тоді “Нью Йорк Таймс”, яка писала, що від совєцьких вождів почали поступати на захід — до ворожого буржуазного світу — чималі суми грошей. А саме:

Від Л. Троцкого — 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.