Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Дивною вона була насамперед цим, упертим видаванням її за неочікувану та непередбачену. Однак, не передбачаючи воювати — не підтягують танки та авіацію поближче до західного кордону країни. Таким чином уся іі неочікуваність вичерпувалася хіба тим, що німці не попередили заздалегідь про час наступу. Так — було ж і це! — бо, були перебіжчики.

Що було на початку війни поближче до кордонів — добре відомо. А прихід війни у глибокому тилу, — втілився у двох відгуках, двох діях: обвальному ритті протитанкових ровів, та шпіономанії. Рови копали тоді повсюдно, можливо, що й на Уралі та під Новосибірськом. Що ж до шпіономанії… Це, загалом, нормальний стан імперського народу, та його добрий звичай — мерщій тягти до поліційного відділку будь–кого незнайомого, — добре відчули на собі «народнікі» минулого сторіччя, які щиро намагалися просвітити цей нарід. Навіяти йому щось розумне, добре, вічне.

Негайно була повсюдно, по всіх підприємствах, навіть самих малих, де кожен знав кожного, заведена система перепусток. Очікувалося, правдоподібно, що країною негайно піде повінь німецьких шпигунів, а як вони вже перепусток мати не будуть — то відразу й спіймаються. В країні був накопичений великий досвід по вилову саме іноземних шпигунів ще з 1937, коли чимала кількість її громадян виявилася шпигунами польських панів та недобитих японських самураєв, а інші віддавали першість румунським боярам.

Не було рідкістю, коли сам нарід, на вулиці, доставляв “куда надо” людей, що порізнювалися добрим одягом, як от московських акторів, що гастролювали десь провінцією. Бо всі, схоже, як не думали, то підсвідомо відчували, що ніде не одягаються гірше, ніж “на родінє всєх трудящіхся”. Адже, — “бді!”, рекомендував іще Козьма Прутков…І усі мусили «бдєть». Адже ж краще “пєрєбдєть” ніж “нєдобдєть”.

Що ж до протитанкових ровів, то скільки ж їх було тоді накопано! — копали всі, школяри, студенти, пенсіонери… Та, наскільки ці рови в сумі, затримали просування німецьких танків? — на п’ять, на десять (хвилин). А може, як скласти по Союзу, — то й на цілу добу? Зате німці потім благословляли цю безкорисливу допомогу, — бо в цих ровах були зариті сотні й сотні тисяч розстріляних…

Дивним у цій війні було інше: відносно легке та хутке зайняття німцями України та Білорусі. Зараз, коли про все це стільки написано та переписано, — виникає стійке враження не випадковості. Часом це враження набуває характеру впевненності: армія робила, що могла, щоб їх відстояти, а Головне командування в цьому наче й не було зацікавлене, якось надто легко пішло на зайняття німцями цих двох важливих для країни “рєспублік”.

Підчас вторгнення німців до України всіма справами в Києві керував Н. С. Хрущов. У своїх спогадах він не одного разу пише про те, як ставилося до нього Головне командування, що аж ніяк не поспішало з якоюсь допомогою. Чого варта хоча би його телефонна розмова зі Сталіним, коли він просив вогнепальної зброї для “ополчєнія”, а той порадив йому організувати виробництво залізних ланців та озброїти ними нарід. Така порада відганяє вже нічим не прикритим знущанням. Не можна забути й колони новобранців, що йшли на війну з палками замість гвинтівок на плечах. Перехожі дещо дивувалися, але казали: “нічого, їм там видадуть все, що потрібно…” Схоже, що для багатьох із них оте там — означало на тому світі… Велику частину студентської молоді великих міст поклали трупом, захищаючи ці міста, хоча було достеменно відомо, що їх — здадуть. Так, навіщо класти трупом молодь, майбутнє нації? А раз це не мало військового сенсу, значить було зроблено заради московського геноциду. Бо, дослівно те саме (як не ще гірше) можна було спостерігати у Білорусі.

Мало хто вже пам’ятає, хоч все це підтверджується документально, що етнічний кордон Білої Русі спокон віку проходив на схід від Ржіва, Вязьми, Смолєнска, повертаючи потім на південний захід, на схід від Брянска. За площею це була майже ще одна нинішня Білорусь. За свідоцтвом царських етнографів тут неподільно домінувала білоруська мова, аж до 1920, коли все це було приєднано до РСФСР, а білоруська мова хутко та енергійно викорінена; ввозити туди щось білоруською мовою — адміністративно каралося.

Привертає увагу й становище підчас війни. Ліси Білорусі (в Україні іх, хвала Богові, було значно менше) були швидко наповнені скинутими з повітря московськими партізанами, які постачалися усім необхідним. Вони холоднокровно вибивали німців по містах і селах, добре знаючи, що за кожного німця розстрілюють 100 закладників із місцевого населення. Так їм удалося за роки війни скоротити населення Білорусі принаймні на третину; німецькими руками.

Що це було? — зведення старих порахунків між дикою великоруською Москвою та цивілізованим білоруським Новгородом, чи зовсім свіжий, новий злочин, — важко сказати.

Підтверджується наявність подібних планів, заздалегідь, і на прикладі України. Від неї відразу відторгли українську Кубань та Крим (щоправда, повернений потім у зруйнованому стані та без корінного населення), а перенесення столиці з Харкова до Києва на початку тридцятих було лише підготовчим заходом, було пов’язане з великим та далеко ідучим планом її подальшого розчленування, який теж є документально відомий: передбачалося приєднати (а може — “добровольно воссоєдініть”, як заведене у цих кримінальників) до РСФСР усю промислово розвинену лівобережну частину України, разом із Харковом та Донбасом. Для рештків України зберегалася роль сільсько–господарського додатка. Чому цей чудовий план так і не дочекався свого втілення, — важко сказати.

В усіх цих міркуваннях, які як же досконало підтверджуються історичними фактами, — нема нічого неймовірного. Бо ж, і тим і другим, росіянам і німцям, були однаково не до смаку люди, що думають, — так чому би росіянам не допустити німців спеціально на те, щоб ті зробили за них частку чорної роботи геноциду? Треба сказати, що ці російські надії повністю виправдалися, німецький геноцид працював не набагато гірше від російського; хоч німців певною мірою виправдовує те, що вони знаходились у ворожій країні. Особливо ж добре підставили Білорусь, від якої по війні мало чого й полишилося.

Сьогодні білорус або українець, що виступає за “союз” з Росією, це або затятий кримінальник, місце якому на шибениці, або душевно хвора людина. В обох випадках — запеклий ненависник власного народу.

Війна, що розпочалася тоді, влітку 1939, підкреслимо, не була і не могла бути несподіваною ні для кого, ні для совєцького махтгабера із ЦК, ні для звичайного совєцького громадянина.

Виник був закономірний і паростки війни були посіяни 24 серпня 1939 та проросли всього за тиждень. Гітлеру не вистачало саме цього пакту на те, щоб розв’язати Другу світову, саму жахливу (поки що!) в історії людства. Хто ж, однак, несе всю вагу відповідальності за неї? Він сам, хто її практично розв’язав, або той, хто свідомо його підставив, відмінно знаючи, що цим творить? Дав йому до рук якраз ту ланку, якої не вистачало, щоб замкнути ланцюг.

Дуже хутко, спочатку 17 вересня 1939, а потім — і влітку 1940, виявилося що змова далеко не вичерпується “нєнападєнієм”, бо таке, «нєнападєніє», — можна би й вибачити.

Захоплення половини Польщі, Прибалтики та Бесарабії — старих колоніальних набутків російського царизму — остаточно відкрило світові очі на те, що являє собою “новоє россійскоє государство”, нове за формою, але одвічно старе за змістом, за цілями, — “покорять”, “прісоєдінять”, “подчінять”… А потім — геноциди…, геноциди…

Колись російський письменник Ф. Сологуб писав:

Я ніколи не належав до класу тих, що панували в Росії, та не маю жодної особистої причини жалкувати за кінцем старого устрою життя. Але я в цей кінець не вірю. Не для того, що мені подобається те, що було, а просто тому, що у новинах наших старовина мені чується наша. Я повірив би у сконання старого світу, якби змінилися не лише форма правління, але й форма світосприйняття, не тільки устрій зовнішнього життя, але й настрій душі. А цього якраз і немає ніде та ні в кому.

Це було написане 1924, а все це відбувалося 1939 і тепер усі могли пересвідчитись, що агресивно–геноцидний «строй душі» не змінився, дійсно, ніде та ні в кому. Частина “царства Польского” і “Лівонія” знову воссоєдінілісь с Россієй.