Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

На Фінляндії доблесне російське воїнство дещо обпалилося, а її нарід, у свою чергу, — штовхнуло в обійми Гітлера: важлива стратегічна помилка Сталіна. А прагматичному Гітлеру це дало привід засумніватися у боєздатності союзника, що так легко поласився на шмат закривавленої Польщі, але не зумів упоратись із малим, але стійким народом. Не дарма про цю війну ніде й нічого не узнати, ніби її й не було; магічне мислення. Про неї мовчить, наче лайна набравши до роту, “Иллюстрированная история СССР”, вище досягнення брєжнєвської епохи. А, чому би й не пригадати? — та ні. Адже, там навіть крейсера “Варяг” не було…

Наступна війна 1941 — “Вєлікая Отєчєствєнная”, це продукт пакту 1939 та наступної невдалої, по суті — програної зимової війни.

Нова дружба була недовгою, але міцною як сталь. На захід чередою, круглодобово та майже два роки, до червня 1941, — йшли ешелони зі стратегічною сировиною й пальним, із зерном та маслом: «нєнападєніє» ще можна було би вибачити. Поблизу Новоросійска німці 1939 побудували величезний на той час нафтовий термінал для вивезення пального з Кавказу та “Люфтваффен фербенде”, що полишили купу руїн від Ковентрі, — літали на високооктановому грозненському бензині. Запасів того, що було тоді навезено, німцям вистачило, правдоподібно, аж по травень 1945.

Дружба була не лише міцною, але й теплою, — Адольф Гітлер, фюрер німців, устиг отримати від Іосіфа Сталіна, “вождя русскіх”, два погратулювання на день народження (та відповідно); як у Сталіна це було 21 грудня, так у Гітлера 21 квітня. А восени 1940 фюрерові був зроблений і позачерговий дарунок: до Німеччини був відправлений цілий ешелон (та, твердять, що не один) із політемігрантами — польськими, німецькими й австрійськими комуністами (в тому числі — й жидами), переданий у Бресті з рук до рук, від сірих макінтошів КГБ — чорним макінтошам гестапо. Частково то були ті, що пережили 1937 та відсиджували свої терміни по таборах, частково — й неофіти. Їм тепер належало заради різноманіття змінити місце відсидки. із таких, однаково небажаних для протилежних, поріднених, єдино, соціалізмом та тоталітаризмом, систем, — фашистської та антифашистської, вийшло на волю десь із півдюжини. Марія Губер–Нойман та Олександр Вайсберг (Цибульський) полишили колоритні спогади, що мають невмирушу історичну цінність, тому що за ними ми можемо судити як про подібності, так і різниці в обходженні з політв’язнями у цих двох протилежних, але як же схожих соціальних системах.

Олександр Вайсберг працював свого часу у Харківському фізико–технічному інституті у 30 роки та був посаджений, схоже — звично, як чийсь шпигун, виданий 1940 до Німеччини, дивом уникнув крематорію як жид. Потім він був “освобождєн” совєцькими 1945, але — шкода, виявилося, що він ще не відсидів призначеного йому совєтами терміну (спасибі, зарахували гітлерівський “стаж”), та вийшов на свободу остаточно лише 1948. За нього марно клопоталися перед Сталіним колеги — фізики: безпартійний Альберт Айнштайн та комуніст Фредерік Жоліо.

Про необхідність (або — ні) пакту Молотова–Ріббентропа багато дискутували, але саме тут, здається, і відсутній предмет дискусії: пакт був необхідний. Не було у Сталіна такої альтернативи, — з ким бути?

Розсудимо самі, за нього; з одного боку були «дємократіі» — Англія, Франція (нехай і США), але булі голі, морально й фізично, — нічого в обмін за союз приплатити не могли. По другий бік була щедра Німеччина, що вже окупувала чимало країн та за союз могла запропонувати «зємлі», щоправда не свої — чужі, але ж — могла!

Так, з ким же поруч могли опинитись оті, прославлені історією аматори чужих земель? Та вони перестали би бути самими собою, якби полишились не з Німеччиною!

Весь совєцький пропагандовий апарат того часу слухняно виконав команду “кр–ру–гом–м!” та до самого 21 червня 1941 наливав нам усім про те, як зухвало кривдять миролюбну Німеччину англо–французькі “поджігатєлі войни” (“Крігсфербреннер”) та завзяті імперіалісти. Захопилися були цим аж до такого ступеню, що підзабули були й про звичний камінь, якого традиційно тримали за пазухою, заключаючи будь–яку дружню угоду; та й, як тут сказати, попереду ще стільки треба було ділити: Близький Схід, Іран, Індію…

Невідомо, чи продивлявся Сталін всі шляхи графа, що лежав тоді перед ним, але спробуємо зробити це за нього, поготів, цей граф і не був особливо складний.

Перша розвилка графа починається саме там: з ким бути з самого початку? Якщо з союзниками (в минулому Антанта) то далі виникають дві можливості — знову вилка.

1. Війни не буде. Добре, мир, але… де ж прибутки? Прибутків жодних, бо відтягується рішення, зберігається статус кво.

2. Війна спалахує, Німеччина переможена удруге, але… Всі країни, які можна було би собі пригородити в разі перемоги — на боці союзників переможців, — чи віддадуть вони незалежні Польщу, Прибалтику та Фінляндію, “нєотъємлємиє часті єдіной і Нєділімой” — без бою? — навряд. Не віддадуть. Прийдеться воювати з ними, а на їх боці потужна Америка. Тут мислиме, щоправда, принаймні — теоретично, ще одне відгалуження: Німеччина перемагає, але про це якось не хочеться думати. Та й надто це вже мало ймовірне, — надто вже непорівняні є ресурси.

Значить, як не кинь, а союз зі союзниками — ні до чого. Не вигідний.

Другий шлях вилки: союз або дружба, як хочете, із Німеччиною, а що тут може бути?

Вилок тут немає: із забезпеченим тилом Гітлер буде воювати негайно, так виходить по всьому. Але — далі, що буде далі?

Наступна вилка — раз війну вже почато, то це буде- так чи ні? Перемога чи поразка? Але, тут маємо вже аж два параметри: перемога — поразка, союз — протистояння. Відповідно й більше варіантів.

1. Гітлер перемагає та зберігає союз. Він вдячний вірному другові та союзнику й наступає полюбовний поділ світу. ізоляціоністська Америка ні до чого, у неї немає геополітичних інтересів (а так на той час і було), є лише економічні. Китай занурився до своїх внутрішніх змагань, китайська примара вся у майбутньому. Тепер у світі дві дружніх наддержави та треба запасати один проти одного вагомий камінь за пазухою. Спокійно та систематично готуватися до вирішальної війни з Німеччиною. Від жаданого світового панування СССР відділяє тепер лише один крок, але цей крок має бути зроблений. Саме цей варіант був би найвигіднішим, але йому не судилося відбутись.

Покластися на вірність Гітлера? — ой, ой…

2. Гітлер перемагає, але союзу не зберігає. Тоді — погано, погано. Не можна зберігати союз до кінця, треба своєчасно вдарити йому в спину, а там — подивимося.