Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Від Г. Зінов’єва — 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Ф. Дзєржінського — 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Ну, і таке подібне. Втім, такі повідомлення незабаром припинилися, що може вказувати, як на припинення переказів, але так само й на вето — щодо повідомлень про них.

Звернімо увагу на певні цікаві обставини, пов’язані з цими фактами. А саме, все це відбувається через якихось три роки по революції, коли й влада ще не є аж такою міцною, та й країна ще не оговталась по громадянській війні. А суми це — величезні, як на свій час. Бо, як долар лендлізу (1942–1945) вважається сьогодні десь за десяток біжучих доларів, то тоді…

Звернімо увагу й на те, що такі суми переказувалися тоді за кордон із ураженої розрухою країни. А, спитаємо себе, що ж могло переказуватися потім, коли країна дещо відбудувалася та прибарахлилася?

Але, і це є головне питання, — на оплату чого йшли за кордон такі величезні гроші? Власне, навіть, не йшли, а — могли би йти? Адже, озброєння на них, як це було потім, — не закуповували. Не закуповували, наскільки це відомо, й продовольства. Бо, коли 1921 створили штучну голодівку на Поволжі та в Україні, — продовольство поступало радше gratis. Так, куда ж вони пішли, такі величезні гроші?

Перше, що спадає на думку — переводили на власні особисті рахунки; ну, як сьогодні — скажімо так. Але, порівняння з різних епох бувають і не конструктивні. Одна справа — політик сьогоднішній, що не має за душею рівно нічого. Але, тоді були дещо інші люди, у яких були ще якісь там ідеї, бодай — і гранично дурні. Та й жили вони, це ми знаємо, аж ніяк не потопаючи у розкошах, до яких просто не були призвичаєні. Л. Троцкій був свого часу вищий від Сталіна, а в еміграції жив доволі скромно. Не те, що не мав розкішної яхти, попри оті 11 млн. доларів та 90 млн. франків, але й не відпочивав, ні на Кипрі, ні на Канарах.

Та й Сталін жив у себе в Кремлі досить скромно, теж не потопав у розкошах. і тут все є більш–менш певно відомо.

Отже, наше початкове питання — куди пішли мільйониі — полишається. А, як оті гроші нізвідки самі не народжуються, але нікуди й не зникають без сліду, — питання не тільки полишається, але й загострюється.

В такий спосіб нікого й ні в чому звинувачувати не будемо — на жаль нема конкретних підстав, але тих, хто є поза підозрами — не оминемо відмітити.

Із президентів США у ХХ ст. — відважимося поручитись лише за трьох: Г. Трумена (1945–1953), Джона Кеннеді (1961–1963) та Рональда Рейгана (1980–1988), що ж до інших? — Бог їм суддя. Не брав совєцьких хабарів і сенатор Дж. Мак–Карті, та важко сказати, чим була би надалі Америка, якби він грунтовно не почистив її від совєцької п’ятої колони. А взагалі, кількість американських сенаторів на московських хлібах — це стисла державна таємниця; самі розумієте.

Ще невтішнішим було становище з цим у Велиобританії, головному союзнику США в Європі по Другій світовій війні.

Вінстону Черчілю, що так любив грузина Сталіна з його вірменським коньяком, — наслідували:

1. К. Аттлі (1945–1951), лейборист. Санкціонував десь 1947 продаж чотирьох десятків реактивних двигунів “Роллс–Ройс”, газових турбін типів “Нін” та “Дервент”, — Совєцькому Союзу. Конструкція цих двигунів становила військову таємницю, та з них і почалася совєцька реактивна авіація (“МІГ-15”). Саме починалася “холодна війна” і цей акт істотно підірвав безпеку Великобританії, так само, як посилив наступальні сили СССР.

2. Г. Макміллан (1957–1963). Цей консерватор і правий за переконаннями, — стелився перед Сталіним ще наприкінці війни, виловлюючи по всій Європі совєцьких утікачів, так — чи задурно?

3. Г. Вільсон, був прем’єром двічі (1964–1970) та (1974–1976), лейборист. Поводив себе так, що про нього почали писати мало як не про совєцького агента. Скомпрометував себе повністю. За нього університет в Оксфорді остаточно перетворився на розплідник совєцьких шпигунів.

Поза підозрами зате, ясна річ, леді без докори — Маргарет Татчер.

До речі, якщо вже зайшлося про високих посадових осіб. Коли президента–демократа Б. Клінтона на рубежі століть не без певного скандалу змінив президент–республіканець Дж. Буш (молодший), то вже в лютому 2001 можна було натрапити в американській пресі на доволі цікаві повідомлення.

Ніби Б. Клінтон в останній день свого президентства помилував певну групу осіб, що відсиджували свій термін за різні протизаконні справи: торгівлю наркотиками, ухилення від податків, відмивання брудних грошей тощо. Згадували й головних — бізнесмена А. Бресуела та наркоділка К. Він’ялі.

До цього повідомлялося — чорним на білому, що це було проведено за намовленням брата дружини Б. Клінтона — Гіларі (яка перед тим стала сенатором США) - Г. Родема, який ніби побагатшав від цього аж на 200 тисяч доларів. Але — це ж тільки за посередництво, а що ж Клінтон? Зауважимо до цього, що у протизаконних махінаціях Б. Клінтона обвинувачували ще в часи його губернаторства.