Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Підняли ми це питання не випадково. Бо, радив би подумати над цим отим сучасним москво–патріотичним жидам, які сьогодні щосили гудять Україну, репетуючи про “союз”: старий чи новий, — аби “союз с Россієй”. Та — далебі. Бо для того, щоби думати, треба ще щось і в голові мати…

Але все це — тільки певні окремі аспекти евакуації, а є й інші. Один з них полягає на тому, що така велика справа не здійснюється імпровізовано, — от прийняли на п’ятий день війни постанову ЦК і Совнаркома, і все пішло, як за чаклунською паличкою. Адже, й потяги повинні рухатися вільно, не заважаючи одне одному, а на це потрібні заздалегідь укладені графіки руху. Та й більш–менш складну машину, скажімо, прокатний стан — не можна демонтувати так просто, без плану. Втім, так само, як неможливо без плану і графіка установити та запустити на новому місці, у стислі та обмежені терміни. Такі плани не розробляють за п’ять днів по «нєожіданном і предатєльском нападєніі», їх укладають роками.

Отже, на кожному українському заводі уже мав бути заздалегідь укладений план його демонтажу і вивізки. Ще раз — за дні, або навіть місяці такі плани не створюються.

Так ми, логічно та закономірно підходимо до головної думки: що деталічні плани евакуації України були складені задовго перед нею самою. А значить і рішення — віддати Україну на час німцям, — було теж прийняте заздалегідь, задовго перед самою війною.

От у цю підлу зраду народу України і посібництво Гітлеру — і слід товкти їх доти, доки не звільнить від себе світ останній з більшовиків.

Отже, здати Україну Гітлеру — нехай наведе там порядок, — сталінська влада постановила ще перед війною.

А нам, іще задовго перед цією війною — наливала московська пропаганда, драла горло на весь білий світ про те, що “От тайгі до Брітанскіх морєй — Красная Армія — всєх сільнєй!”. Та аж захлиналися власною брехнею, запевняючи, що — мовляв, як імперіалісти “посмєют развязать войну”, то… Ми їх закидаємо «ворошіловскімі кілограммамі» та ще й на «іх собствєнной зємлє»! Особливо усилювався в цьому такий собі нікчемний писака, зі символічним прізвищем — Ніколай Шпанов. Валяв на цю тему ентузіастичні пухлі романи.

Все це згодом виявилося сутими московськими побрехеньками з підворіття, а всесильний маршал Ворошілов так ні на віщо й не придався, добре, що хоч у «окруженіє» не потрапив; а його дурні “кілограми” виявилися черговим голим блефом.

Що в цій черговій змові з Гітлером стало вирішальним, пекельна ненависть до всього українського, чи звичайна спадкова пристрасть грабувати — так і невідомо, але окупація і евакуація — нероздільні. А, як окупація була Великою Зрадою, то евакуація стала Великим Пограбуванням.

Евакуація заторкнула десь не більше 10% населення України, але геть спустошила країну. Хліб і худобу вивезли, скільки встигли, а чого не вивезли — те турботливо понищили. Це останнє — важко підрахувати. З усіх заводів, де могли, повивозили головне, зупинивши тим виробництво і потенціально зліквідувавши робочі місця. Скажете — забирали від ворога своє, кровне; що ж — може воно й так, але… Втім, темпи просування німецьких військ Україною були вищими, ніж у Польщі 1939, а тому евакуація досить хутко змінилася окупацією. Якби не це…

Отже, підсумуємо. Москвою 1941 були створені всі можливі умови для остаточного виморення України, не гіршого за масштабний московський голодомор 1933. Просто дивно, чому ніхто з істориків і досі не звернув на це увагу? Однак, чомусь не так сталося як гадалося. Було скрутно, було сутужно, але про масовий голодомор — тоді якось не чути. А, як російська влада пішла, а українська так і не вчинилася, то хочемо ми, чи не хочемо, а відсутність масових вимирань населення приходиться віднести на конто третьої і єдиної сили: німецьких окупантів; принаймні, як не приписувати цей феномен тому, що нічого пояснити не може — диву.

Так, не з московської провини зірвався чи не найвеличніший з геноцидних планів Москви. Хоч і полишилося в активі Велике Пограбування.

Але, все змінюється з часом, все минає — минула й гітлерівська окупація, замінившись, як годиться, — знову на окупацію московську.

Більшовицьке суспільство, це суспільство від початку та до кінця дискримінаційне, система найбільш розвиненого у світі апартгейду (ми пишемо це слово правильно, не займаючи зі спотвореного російського варіанту), де, як було написано на воротах Бухенвальду — Jedem das seine — Кожному своє. Особливо поціновували в СССР загальні статті дискримінації, скажімо — “что дєлал до рєволюціі?” Тепер, по війні, на зміну приходить нова, не менш універсальна стаття дискримінації: “что делал в оккупаціі?”, потіснивши (хоч і не остаточно) застарілу революційну. Принаймні, запитання, чи «бил в оккупаціі» — пам’ятаю в “лісткє по учєту кадров” — аж по розпад СССР.

А було, крім усіх перелічених вигод — і ще одне; можливо, що й не останнє за значенням. Бо, про те, що вони нас віддали німцям — ми ще від жодного з них не чули; не надто про це пригадують. А от те, що вони всєх нас «освободілі», звільнили від “корічнєвой чуми ХХ в.”, та що так тішить їх задупне себелюбство — тим колотимуть нам вічі одвічно.

Але, нагадаємо, що “освободіть” було би абсолютно неможливо, якби не віддали перед тим. «Освобождєніє» стало мало не повним тріумфом справедливості, справжньою учтою королів, бо безвинних серед «освобождєнних» не було, не могло бути.

Тепер побувала в окупації їх турботами — вся ненависна Москві Україна, та з нею можна було за це “зрадництво” робити, що заманеться. Спочатку був створений величний план їх отієї «святої трійці» — Сталін–Берія–Жуков, — вивезти всіх до Сибіру, а там уже спокійно розібратись, кому — чиє. Але, підвела війна, після якої не полишилось необхідної кількості “подвіжного состава”. Можна було би підігнати цього добра з Німеччини, та от… Не той стандарт — ширина колії! Бо, ще у минулому столітті хтось прибрав для Росії американський стандарт, геть забувши про те, що прийдеться ж колись і “брать Європу”. Ми живемо у складному світі, де все краще передбачати, та якась випадкова подія в минулому — буває здатна змінити долю цілого народу в майбутньому.

Так і прийшлося обмежитись якимись ницими мільйоном–двома. Прихопивши заразом чимало й тих, хто жив в Україні значно раніше від “старшєго брата”, — різних там вірмен, греків, болгар… Ну, і всіх тих, хто не лише побував «в оккупаціі», але й «сотруднічал с нємцамі»; або навіть “работал на нємців”. Але, дозвольте з цього приводу запитати: а як же це совєцький громадянин, покинутий своєю державою напризволяще — міг протривати аж два роки (та ще й прогодувати родину) - не працюючи? — це ж не за Марксом, це — набагато гірше. Втім, хіба що мав би своє власне господарство, чи не так? Однак, такі господарства були турботливо викорінені. Починаючи ще з пам’ятного 1930. В усіх інших випадках, оскільки чи не єдиними работодавцями на окупованих теренах були німці, то… Альтернатива була простою: або працювати “на нємцєв”, або геть виздихати. Та, що було до цього отій, садистичній в основі державі…

Коли нам брешуть про якийсь там «мілліон совєтскіх партізан на Україні», то це й слід сприймати як брехню, але… Чи не більше було полишено в Україні навербованих НКВД “сєксотов”, які — працюючи на нємцєв (їм і таке дозволялося) - пильно приглядали за своїми ближніми: хто та що поробляє, з ким спілкується та чим дише… Одне слово — як в останньому Совєцькому Союзі: інфраструктура НКВД працювала і в окупації. Обов’язком цих людей було повідомляти німців, які вперше з’явилися в окупованій країні і нічого про неї не знали, про необхідне: хто з окупованих совєцьких громадян — є хто. Чи то підозрюється НКВД у національно–свідомому українстві, чи є жидом. Втім, і з цим, як же важливим, — бували “накладки”. Уже на зиму 1941–1942 у комендатурах гестапо накопичилося стільки доносів (анонімних, ясна річ), що, як це сформулював слідчий гестапо одного з великих українських міст — “кожен його житель мав би бути двічі комуністом та тричі жидом”. В інших окупованих німцями країнах Європи вони нічого подібного не бачили, та щиро дивувалися, забувши, що совєцькі люди пройшли сталінську школу донощицтва ще 1937.

«Внєдрялі», часом, своїх людей і до німецької інфраструктури. Так, один досить відомий (обласного масштабу) функціонер НКВД, латиш знайомий з німецькою мовою — працював в окупації на відповідній посаді в гестапо Дніпропетровська. Зник, невідомо — куди, з подібної ж посади в Донецькій області, кілька років по «освобождєніі». Певно, хтось із конкурентів зумів його скомпрометувати. А може й сам десь прислужився німцям над міру: адже, ці люди мусили ходити по лезу ножа…