Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Коли б ми раптом звитяжили

під дзвін литавр, гарматний грім,

Німеччину б перетворили

в суцільний божевільних дім.

Коли б ми раптом звитяжили

ми стали б вище інших рас:

від світу вмить відгородили б

тоді колючим дротом нас.

Коли б ми раптом звитяжили

вщент розгромивши всіх підряд,

в країні стало б у надвишку

служальців, дурнів та солдат.

Тоді б всіх мислячих судили

і тюрми б повними були.

Якби ми тільки звитяжили…

На щастя ж — нас перемогли!

Перемогли Німеччину — дійсно “на щастя” для неї, та повоєнна Західна Німеччина довела це всього кілька років по війні. З переможцями (хоч і пірровими) було значно гірше. Тут сповна збулося провидіння Кестнера: насправді “відгородили колючим дротом”, та насправді, мало не перетворили на “суцільний божевільних дім”. Бо, ті, що самі збожеволіли — почали запирати до божевілень людей, що зуміли зберігти залишки розуму. Що ж до “служальців, дурнів та солдат”… Ну, це кожний і сам бачив. Вони не тільки ще й досі живі, особливо – «дурні»; та робиться їх не менше, а більше. Бо хоробрі люди, справжні солдати, що багацько зрозуміли для себе на війні та прирекли собі — “повернемося — будемо жити інакше”, — нічого вдіяти не змогли. Їх тоді, по війні, зустріли черговою хвилею масових репресій сталінського режиму; так “ми звитяжили”. Неподільно воцарився один переможець — “Вєлікій Сталін”.

Травень 1945 міг стати справжньою весною народів, бо під Гітлером побувало 16 країн Європи, але — не став. З тієї причини, що цю весну геть приморозила тінь єдиного переможця великої війни, — ґенераліссімуса І. В. Сталіна — “Вєлікого Сталіна”. Бо половина звільнених від Гітлера народів негайно опинилася під ним, “вождєм народов”. Совєцький — московський імперіалізм — вийшов на світову арену.

Марними та глупими будуть намагання лицемірних істориків лицемірного ХХ ст. представити цю війну, як перемогу над тоталітаризмом. Бо насправді її кінець став початком співіснування людства з тоталітаризмом; ери повільної, повзучої піддачі йому.

Досить дивні речі, дивне відношення до цієї безплідної війни, можна часом спостерігати й у наші дні, більше як півстоліття по війні. Коли можна було би усе збагнути та дещо отямитись. Але, все це не в дусі ХХ ст., так само дурного, як і мерзенного. Так, наприкінці 1999 у Чехії було урочисто відкрито пам’ятника Вінстону Черчілю; ну, тому самому, що великодухо подарував не свою Чехію та Словаччину (разом із іншою Східною Європою), своєму спільникові Сталіну. Але, це несправедливо хоча би для того, що перед ним був Невіль Чемберлен, що так само великодухо подарував усе це, знову ж — не своє, — Адольфу Гітлеру, на кілька років раніше; то й починати з отими пам’ятниками — треба було саме з нього. Бо ж, першим попихачем тоталітаризму був саме він, а Черчіль був тільки другим.