Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Отже, треба розуміти, що всі ці граничні параметри можливості війни закладали до комп’ютера англійські ґенерали, звичайні люди та на свій власний суб’єктивний розсуд. А тому й усі ці неґативні відповіді стратеґічного комп’ютера — рівно нічого не значать та значити не можуть; не є доказом будь–чого.

Він не розуміє, або радше робить вигляд, що не розуміє всього цього, що як вирішили англійські ґенерали, скажімо, що за умов морозу нижче десяти градусів воювати не можна, то й комп’ютер аж нічого іншого вам не відповість. Твердить також, що совєцькі війська прорвали Лінію Маннерґейма. Добре, але чому ж тоді не ринули вглиб Фінляндії, не окупували її, так і не приєднали три мільйони європейських фінів до своєї вошивої “Карєло–Фінской ССР”? — чому, відповідайте!

А, чому ж не окупували Фінляндію після своєї “побєди”, тоді ж 1945? — коли окупували половину Німеччини, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію та половину Австрії.

Бо, є добре відоме, що після 1945 нога жодного совєцького солдата й не намагалася стати на землю Суомі. А чому? — теж відомо, бо стояла наново відремонтована Лінія Маннерґейма, яку так і не вдалося більше ніж надщербити, та гостинно закликала, запрошувала: “ідіть, ідіть до мене, мої любі совки, нові гори майбутніх трупів!” А принциповий ворог імперії Зла, єдиний переможець війни маршал Карл Ґустав фон Маннерґейм — був обраний своїм народом 1945 — президентом країни. І все це — тут, поруч, рукою подати до “совєтского Лєнінграда”. А вони, убогі «переможці» 1939/1940 — нічого не могли вдіяти на це неподобство; та й мовчали собі, як лайна повний ріт набравши.

Отак воно все було насправді.

11. Друга світова

Вона покінчилася капітуляцією Німеччини 8 травня 1945; капітуляцією гітлерівського Тисячолітнього райху, але вже без Гітлера, що цю війну офіційно розпочав.

Коли Гітлер демократичним шляхом прийшов до влади в Німеччині на виборах 1932, — ніщо не звістувало скорого приходу війни. Лише на партайтаґу 1936, черговому партійному з’їздові наці в Нюрнберзі, — стало відоме те, що безпосередньо та хутко привело до неї. А саме, виявилося, що по багатьох країнах Європи та світу живуть німці; але й це не було новиною. Нею стало тепер те, що їх треба захищати (“цу фертайдіген”). Дослівно так, як потім, після 1991, — чомусь потрібно “защіщать русскіх”. Від кого та від чого саме — полишилося невідомим, як тоді, так і тепер. Зауважимо, що першість у засвоєнні та відтворенні цієї гітлерівської ідеї в нових умовах, — належить російському президенту Б.Єльціну та російському ж письменникові А. Солжєніцину. Втім, як тоді, так і тепер, — це був тільки добрий на вигляд привід на те, щоб захопити чуже.

Бо той, хто народився собакою — ніколи не помре вовком. Бо імперії на те й призначені, аби захоплювати чуже, — не “освобождать”, так “защіщать”.

Але Гітлер, голова молодої ще тоталітарної держави, яка протистояла “західним демократіям”, — коливався. Визначитися йому допоміг І. Сталін, його старший тоталітарний співбрат. Ми тут будемо дещо повторюватись, але це не вадить. Правда — завжди є правдою.

Совєцьку імперію на той час некало почуття неповноцінності, меншовартості. Бо поза її межами перебували вільні народи Прибалтики, Фінляндії, Польщі; колишні багатовікові здобутки царизму, прямим спадкоємцем та продовжувачем якого була нова та небачена совєцька влада. З Польщею вона спробувала була воювати 1920, але потерпіла нищивну поразку від поляків та українців, — вимушена була розплатитися в Ризі шматами Білорусі та України. Тепер настав час це все повертати; був і відповідний союзник. Країна, яка незважаючи на оте — “Пролєтаріі всєх стран — соєдіняйтєсь!” — все своє не так довге життя була у розбраті з цілим світом (як не воювала, то готувалася), — почула безпомилково: її час настав; слушний час.

Існують і досі красиві леґенди про «пєрєговори СССР с западнимі дєржавамі», але — на те ж вони й «западниє»; все це, як і діялося, то заради того, щоб відвернути увагу, в черговий раз обманути власний нарід, бо вони — “западниє дєржави”, нагадаємо знову, — не могли розплатитися за союз чужими землями, а гітлерівська Німеччина, принаймні — в принципі, — могла.

Отже, пакт Молотова–Ріббентропа був не випадком, не помилкою, навіть не вимушеним перепочинком, як нам замилювали очі. Він був — неминучістю. Так само, війна мусила розпочатися з Польщі, якій Росія ганебно програла розпочату нею 1919 загарбницьку війну, та відтоді палала жагою помсти. Сталін пообіцяв тоді виступити 1 вересня 1939 проти Польщі на боці Гітлера, і… не виступив, уміло підставивши тільки — но набутого нового друга та союзника. Гітлер був у нестямі від подібної підступності, яка цілком перекладала на нього відповідальність за початок Другої Світової війни. Відносини вдалося якось такось наладнати тільки братськи поділивши Польщу, після особистої зустрічі двох диктаторів під Львовом.

Ця підступність та фактична поразка Росії у зимовій війні за захоплення Фінляндії, — запроґрамували ту війну, яку знаємо ми, що отримала назву “Вєлікой Отєчєствєнной”, та для нас — українців, — такого сенсу ніколи не мала. Гітлер, побачивши, що від нового союзника мало користі (крім стратеґічної сировини, яка з вересня 1939 рікою потекла до Німеччини, істотно продовживши війну), а сам він у військовому відношенні полишає бажати вельми й вельми кращого, — прискорив план “Барбаросса” (підписаний 18.12.1940).

Так само оповите брехнею (це ми теж пригадували) народження “Велікой Отєчєствєнной”, — “на нас прєдатєльскі напалі!” Чергова байка для дурнів, призначена прикрити власну нікчемність та безпорадність на початку війни.

Як вона протікала, ця війна, сьогодні знають усі, та не на цьому нам слід зупинятись. Про це вже добре писали та ще не раз напишуть. Про тих, хто попри нездарність командування, власним умінням та мужністю долали розумного, підступного та сильного ворога. А, саме таких не бракувало ніде, але… Перемагає тільки одна сторона.

Постійні нагадування тодішнього “Гроссдойче рундфунк” — “Всі воюють за себе, Німеччина воює за відновлення справедливості!” — так само мало відносяться до дійсності, як згодом і назва “Вєлікая Отєчєствєнная”. Бо там було, як відомо, санкціоноване “західними демократіями” не тільки пораблення трьох народів Прибалтики. По тому — чого ж були варті оті “тижні пораблених народів” у США? Було віддано московському тоталітаризмові — ще сім країн Європи; не кажучи вже про шмат самої Німеччини. Понурою та жахливою за наслідками була вона, ота Друга світова; війна суцільних втрат. На відміну від Першої світової, яка — що би там не було, а дала незалежність аж семи народам. Не лише зліквідувала Австро–Угорську імперію, хоч і доволі нешкідливу, але й дещо потіснила загарбницьку Російську.

Добре, дуже добре, що вже зараз якесь півстоліття по її закінченні, — майже нічого не полишилося з наслідків цієї війни, — пала Берлінська стіна, розпався “соцлаґєрь”, мало не розпався навіть сам ҐУЛАҐ народів — СССР. Лише дві незагоєні ранки цієї війни полишаються на мапі світу: “Калінінградская область РФ” та “русскіє Куріли”, але — будемо щиро сподіватися, що згодом загоїться й це.

Однак, полишилися й невигладні сліди цієї марної війни: калічена психіка цілих народів, що так і не вилікувалися від червоної чуми; та будуть лікуватися, правдоподібно, ще сотні років. Бо таке лікування треба проводити орґанізовано та цілеспрямовано, а сучасне людство — далі від Homo sapiens, ніж будь–коли.

Були в цій війні, як звичайно, переможені й переможці. Відомий німецький письменник Еріх Кестнер, тоді ще нікому невідомий солдат німецького вермахта, писав 1943: