Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Нова “союзная рєспубліка” була аж 1958 повернута «в пєрвобитноє состояніє» — нишком знову перетворена на “Карєльскую АССР в составє РСФСР”, а О. В. Куусінен остаточно втратив надії побувати на батьківщині, за нове пораблення якої все життя так самовіддано боровся. Так воно наче все повернулося “на кругі своя”. Але, — не так уже й все.

«Західні демократії», блудливі та крутійливі, хоча вже й втягнені до війни, — байдуже спостерігали нерівні змагання фінів із аґресивною великодержавою, а сусідні шведи (нейтрали!) - заборонили постачання зброї до Фінляндії через власну територію. Попри — можливо, й волю шведського народу. Бо, чимало доблесних шведських добровольців воювало на боці фінів. Серйозно розглядала можливість допомоги фінам наша ОУН, але у неї були на той час свої невідкладні проблеми.

Подальша історія хутко показала, що аґресія проти Фінляндії була невибачальною стратеґічною помилкою. У “Вєлікой Отєчєствєнной” Сталіна підносили як великого стратеґа, але таким він не був, та фінська війна це демонструє наочно. Якби її не було, то підчас наступної війни Фінляндія зберігала би нейтралітет, так само, як Швеція, та не було би зайвого фінського фронту, та у повній безпеці з півночі був би Лєнінград, який у жодному разі не потрапив би до блокади.

Отже, елементарна стратеґічна помилка “Вєлікого стратєга” напередодні великої війни. Скажуть — він розраховував на перемогу. Але, стратег — тому і стратег, що прораховує всі можливості.

Таке ставлення, в цілком природний спосіб, штовхнуло Фінляндію в обійми Гітлера в майбутній війні зі Совєцьким Союзом 1941, чогось іншого тепер — годі було очікувати. Втім, то були чи не похмуріші часи в історії фінів. Бо, одна справа відстовувати батьківщину від зазіхань сусіднього тирана, а зовсім інша — воювати з ним, допомагаючи іншому тиранові. Приречену та похмуру двозначність такого стану відтворить 1954 Вяйне Лінна в романі “Невідомий солдат”. Деякі співвітчизники дорікатимуть йому навіть брак патріотизму.

Щоправда й фіни, обмежившися окупацією Пєтрозаводска, — не воювали під Лєнінградом, хоч і могли би. Зате й совєти, перемігши врешті та дійшовши Ельби — Фінляндію не окупували. Годі тут шукати якісь людські міркування. Вони просто ще добре пам’ятали піднесений ім п’ять років тому урок. А фактичний переможець совєтів, маршал К. Г. фон Маннерґейм, був 1944 обраний президентом Фінляндії.

Совєцькі історики й досі пнуться бодай щось врятувати для себе від цієї безнадійно програної війни. Бовкають навіть, користуючись тим, що давно все було та почасти забулося, — совєцькі ніби таки прорвали «Лінію Маннерґейма» та открилі дорогу на Гельсінкі. От тільки чогось відразу змінюють тему при запитанні, а чому ж тоді вони у березні 1940 не увійшли до Гельсінкі, а уклали мир?

Так само й досі напускають туману й щодо кінця війни 1945. Мовляв, Сталін не схотів окупувати Фінляндію. Знову брешучи, бо для Сталіна такого “не захотів” (захопити чуже!) - не існувало. Коли міг — брав, а не брав — значить не міг — руки короткі.

Поготів на совєцьких чекала наново відремонтована “Лінія Маннергейма”, а президентом США став Гаррі Трумен. Якому інтереси власної країни були непорівняно ближчі, ніж інтереси “друга і союзніка Сталіна”. Отак воно було насправді.

Гітлер тієї пам’ятної зими 1939/1940, у свою чергу, пильно придивлявся до перебігу фінської війни, яка не подавала нового союзника у вигідному світі. Її виники, безумовно, прискорили здійснення плану “Барбаросса”.

Які ж були остаточні підсумки цієї зайвої та глупої війни, продиктованої не так стратеґічними міркуваннями, як одвічним прагненням захоплювати чуже?

Притульні та красиві, як із казки Андерсена фінські міста Вііпурі та Сортавала — доживають свій вік понурими російськими “уєзднимі городішкамі“, темними та брудними як завжди; напіврозваленими та напівголодними.

Було передчасно обірване або незворотньо покалічене життя сили людей. Відносно невеликої (абсолютно) кількості фінів та значно більшого числа совєтських (пригадайте оте старе фінське прислів’я). Тільки в часи «гласності», до півстоліття війни, яке ніким і ніде не було відзначене, — були подані офіційні втрати, вони становили, ніби, 70 000 убитих та удвічі більше поранених. Дані, як звичайно у совєтів, — цілком невірогідні; з ними війна йшла би “до побєдного конца”. Не буде, можливо, перебільшенням, оцінити кількість убитих на 200 000, при — знову ж — удвічі більшій кількості поранених. Серед цих була чимала кількість обмерзлих, без рук та без ніг. Для таких, кажуть, щоб не хвилювати населення, були створені спеціальні закриті заклади, де вони сиділи дожиттєво. А рідних сповіщали, що — “пропал бєз вєсті“. Так це чи ні — не перевірити; бо, все змінюється, — не змінюється лише Москва…

Поразка СССР у війні з маленькою Фінляндїєю була досить очевидною, бо так легко совєцькі зі своїх намірів не резиґнують, та на це потрібно було покласти трупом за 100 днів мало не чверть мільйона солдатів, — рівно по 2000 за добу. Але, й досі не припиняються дурні намагання обернути поразку на перемогу.

Наприкінці семидесятих у колишньому СССР сталася чергова шпигунська афера: перебіг на захід працівник ҐРУ (государствєнноє развєдуправлєніє) Владімір Різун. Та незабаром став писати книжки (псевдо — В. Суворов), — про совєцьку розвідку, про війну: “Аквариум”, “Ледокол” тощо. Йому, ніби, було тоді ж винесено в СССР аж подвійний смертний вирок: один за втечу, другий за книжки. Але, він досі живе в Англїї, невідомо де, хоч діти й ходили до школи та його, бачите, так і не вдалося вбити.

Все це останнє — мало схоже на правду, але схоже на байки. Бо кого КҐБ хотіло убити — тих уже давно убило. Але, то вже проблеми самого історика. Він, віддамо належне, добре простежив складні відносини Сталіна й Гітлера. Уважно простежив як Сталін після серпня 1939, ретельно готував удар у спину Німеччині, але так і не встиг його нанести: його випередив Гітлер у червні 1941. Але, не можна погодитись з В. Різуном у його оцінці Фінської війни. Вторинної? — як сказати, може — й ні.

Справа в тому, що В. Різун твердить, ніби у Фінській війні совєти зробили неможливе, а значить в кінці перемогли. Ну, не вони власне, а “Вєлікій Сталін”, якого В. Різун саме тут держить за великого вождя і стратеґа.

Зазначимо з самого початку, що цій людині (як і силі його співвітчизників), часом не так не вистачає документів, як звичайної логіки. Що однозначно плине з уживаної ним арґументації, доволі дитинчої, як це буде видно далі.

Він, бачите, надибав десь там у себе в Англії комп’ютер стратеґічного призначення, який бездоганно знає, за яких умов можливо воювати, а за яких — зась. От він — Різун — і питається в комп’ютера, а чи воно можна воювати, коли мороз 20–ти градусів нижче нуля? — відповідь категорична — ні! А, чи можна воювати, коли лежить півтора метри снігу? — відповідь одностайна — ні!! Хіба не вичерпний доказ? Доказ саме того, що совєцькі люди, гнані тоді чонівцями на Лінію Маннерґейма — створили неможливе, попри все — перемогли!

Шкода тільки, що він не спитався, — а чи можна воювати, не отримуючи на позиціях тричі в день гарячої кави? Бо певний, що він отримав би третє, рішуче — ні!!!