Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 292).

Як відомо, все було навпаки — з польських земель були викинуті залишки розгромлених армій Будьоного та Тухачєвского. Про фінську ж там взагалі нема нічого, жодного слова, наче такої війни взагалі не було. Одне слово: невідома війна невідомих солдатів.

Покійний Совєцький Союз мав звичку усім колоти очі своєю “політікой міра”: “ми — за мір! — і, жєлатєльно, — вєсь!” Та й позаключав пакти про ненапад з усіма сусідами, на яких претендував, ще 1932 (Польща, три держави Прибалтики, Фінляндія). А Польща була забезпечена пактами про ненапад — з усіх боків: з СССР та з Німеччиною.

Але, пакти — пактами, а все вирішив пакт Молотова–Ріббентропа, що чітко поділив інтереси спільників, Гітлера та Сталіна, які все одно, хутко перегризлися. За цим пактом совєтам віддали Прибалтику та Фінляндію.

Прибалтику захопили без труду, бо там надто вже покладалися на угоди та пакти, яких Росія, чи то самодержавна, чи то “пролетарська”, — ніколи в житті не дотримувалася.

Але з Фінляндією все вийшло набагато складніше.

Офіційно з аґресією проти невеличкого народу розпорядилися «по–русскі» просто, пам’ятаєте? — не “освободіть” так “воссоєдініть”. Благо, в складі Росії ця країна вже була. А здавна полишалася у Росії (вона й зараз є) така собі зросійщена “Карєльская ССР”, на чолі якої став комінтернівський більшовик Отто Вілле Куусінен, — він пам’ятав, ще з дитинства, кілька фінських слів. Отже, планувалося «братскоє воссоєдінєніє» внаслідок переможної війни. До півмільйона одвічно відсталих росіян та горстки зросійщених “карєлов” — приєднується три мільйони вільних європейських фінів, — непогано?

Війну мав вести “Лєнінградскій воєнний округ”(ЛВО) (мовляв, ми з ними лівою рукою упораємося) очолюваний К. Мєрєцковим, найбільш нездарним зі совєцьких ґенералів (ну, після отого Ґ. Жукова, зрозуміло). Він щойно провалив кампанію в Еспанії та повернувшись додому ледь врятував життя доносом на маршала В. Блюхера, який чимось не подобався Сталіну. Але, як звичайно, не покладаючись на власні сили, до ЛВО нагнали чимало людей з України.

Фінляндія, після Польщі, була першим шматком чужого, який за пактом Молотова–Ріббентропа, приходилося брати силою, та тут справи пішли значно гірше. Бо там була людина, котрої не знайшлося в інших, та про неї варто дещо пригадати. Бо, як же потрібні такі люди країнам, що звільнились від імперії!

Коли 1918 фінський нарід зумів подолати у себе п’яту колону Москви та відбитися від наступу більшовиків (вони тоді були зайняті пригарбанням значно більш ласого шматка — України), провідну роль у цій боротьбі відіграв колишній царський ґенерал — Карл Ґустав фон Маннерґейм (1867–1951). Він походив зі старої осілої у Фінляндії шведської родини та був гарячим патріотом батьківщини. Він добре знав ненажерливість і підступність сусідів на півдні, новоявленої “родіни всєіх трудящіхся”, а насправді — Третьої Російської імперії, що ненажерливістю та агресивністю набагато перевищувала обидві попередні. Як міністр оборони своєї країни, він звів уздовж совєцько–фінського кордону ланцюги потужних укріплень (1929–1939), всесвітньо відому “Лінію Маннєргєйма”.

Взагалі, слід зауважити, що наскільки подібні фортифікаційні споруди виправдали себе підчас позиційної Першої світової, — пригадайте хоча би уславлений Верден, настільки не придалися у Другій, із розвитком малих пересувних фортець — танків. Не менш досконалу “Лінію Мажіно”, що прикривала Францію зі сходу, німці просто обійшли, а дві лінії доволі солідних совєцьких укріплень, вздовж старого та нового кордонів, — наче й взагалі не помітили, лише дещо затримавшися під Брестом та Києвом. Але, не так сталося тут. “Лінія Маннерґейма” витримала суворий іспит.

Совєти ґрунтовно підготували війну (тут не слід чогось применшувати!) та сподівалися на найбільше. Карєльская АССР була 1940 перетворена на союзну республіку, — Карєло–Фінскую ССР, та до неї, після перемоги у війні, мав приєднатися фінський нарід. Виключаючи, зрозуміло, тих, які відразу будуть розстріляні або депортовані до братської могили народів Сибіру. З Москви був отриманий наказ — “починати!”

Як завжди у них, від Пєтра І починаючи, або — чому ж так пізно! — пригадайте ще брудні провокації проти Новгорода Івана ІІІ та Івана IV, — все почалося з незграбної та брутальної провокації: “бєлофінни напалі на СССР!” (далі — свинячий вереск) - ніби обстріляли щось там на совєцькій теріторії. “Бєлофінни…”; перед ними були “бєлорумуни, бєлополякі…” А ще перед тим — і просто «бєлиє» — втілення усього найгіршого на грішній землі. Звернімо увагу, що цей колір у половини людства вважається символом чистоти; у другої — символом скорботи по втраченим дорогим людям. А у цього людського сміття, це — ба, — символ всього, що їм вороже. Так, чи не є це, саме по собі, незаперечною ознакою того, що самі вони–були та є антилюдством?

Совєцька розвідка мала на той час загальні плани “Лінії Маннерґейма”, багато чого можна було передбачити та запобігти. Але війну розпочали у літніх одностроях. Коли справа не пішла — відігралися на розвідці, зняли ґенерал–лейтенанта Проскурова та призначили ґенерал–лейтенанта Голікова. Цей потім — перед 1941, прийняв концепцію Сталіна та Берії; клявся, що Німеччина в жодному разі не нападе на СССР.

Для чергової загарбницької війни було зігнано (сміх один!) - “національно–освободітєльную армію”, зібравши скільки можна було отих зросійщених “карєло–фіннов”. Втім, кажуть, більше 20–25 тисяч нашкребти не вдалося. Куди вона поділася потім — історія промовчує. Принаймні — совєцька.

Так двохсотмільйонний Совєцький Союз розпочав чергову “освободітєльную войну” (безумовно — “справєдлівую”!) проти маленької Фінляндії. Якби вона увінчалася успіхом, ніхто у нашому цинічному світі ХХ ст. її б і не помітив, але — так не сталося. У естів та фінів побутує прислів’я, що кожен із них в стані упоратись із десятком росіян, та якби звідкілясь не з’являвся одинадцятий, то… Що ж, можна сказати, що це прислів’я, вироблене, певно, ще тоді, в часи шведських воєн XVII-XVIII ст., — працювало й тепер.

Кожен узятий дот “Лінії Маннерґейма” (хоч плани деяких були заздалегідь добуті совєцькою розвідкою, єдиним, що в СССР працювало добре) - оплачувався горою власних трупів, більшою від самого дота. Шалені втрати спричинювали добре укриті та добре вишколені фінські снайпери. Дивізії, що потрапили у оточення (а були й такі) - бували винищені до останнього. Совєцька авіація чомусь не хазяйнувала у фінському повітряному просторі, а — чому ж? — на жаль, це важливе питання так і полишилося не дослідженим. Блискавичні напади фінських лижних команд, які так само несподівано з’являлися, як зникали, — тероризували та дезорґанізували совєцькі тили. Як у німців зимою 1941 під Москвою, — були постійні проблеми з одежею: у добрих тулупах ходили тільки командуючий К. Мєрєцков та приставлений до нього від Політбюро Лєв Мєхліс.

Все це, зазначимо, було ще перед тим, як маршал Ґ. Жуков привчив перемагати, закидуючи ворога горами гарматного м’яса.

Іноді думалося тоді: а, як фінів було би не три мільйони, а хоча би тридцять, як же тоді? — чи не знали би вже ми всі фінську мову? Та чи не жили би не в російських злиднях, а у фінському добробуті?

Хоча совєти, метр за метром, уперто просувалися вперед, але їх сил вистачило лише на сто днів такої війни, а кінця не було видно та 11 березня 1940 був укладений якийсь відносно почесний для обох сторін мир. Совєти, за гори своїх трупів (переважно — українських), відкраяли собі шматочок Фінляндії та забезпечили військово–морську базу на півдні, на фінському півострові Ганко; яка, втім, ні для чого не придалася. Адже, всі знають, — російський флот нікого не перемагав від часів Чесми та адмірала Нахімова. Фіни теж розуміли, що чимось поступитись аґресорові — все одно треба. Бо той, як відомо, захопивши хоч шматочок чужого, якось на час угамовується; це в них уже чи не генетичне.