Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Влада, що сама упала до рук більшовиків у жовтні 1917 зі слабих рук Тимчасового уряду, так закрутила їх слабкі голови, що Лєнін, із властивою йому чисто хлєстаковською “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, та віддаючи данину власній манії величі, — негайно наваляв чергову теорійку про неухильне переростання світової війни у світову революцію; звідти ж і оте, зовсім уже дуркувате: “Прєвратім войну імпєріалістічєскую — в войну гражданскую!”

Навівши якийсь порядок у домашніх справах та якось–такось зібравши бестіальним насильством, хоч і не без втрат, свою “єдіную і нєділімую”, більшовики ринули на Польщу, сподіваючись мимохідь приєднати її, а головне — прорватися до Німеччині, що перебувала на межі революції (“дас нойнте новембер…”). А потім, як то кажуть, — “… дальше, дальше…”

Поразка в цій війні, одній з ключових ХХ ст., стало поворотом історії: більшовики зрозуміли, що Перша світова для них вичерпана. Жодних теренових набутків для “єдіной і нєділімой” з неї більше не здобути. А значить — треба готуватись, розпалювати Другу світову, засновуючись, знову ж, на Лєнінській теорійці про протиріччя всередині “мірового імпєріалізма”. Поготів, — протиріч не бракувало. Хоч і далеко не всі були імперіалістичними. Бо у світі була лише одна країна, побудована на імперіалізмі та імперіалістична в основі — Російська імперія; під будь–чиїм пануванням.

А протиріччя негайно посіяли у Версалі амбіційні та еґоцентричні французи, які так само легко ув’язувалися до воєн, як і рідко перемагали без чиєїсь допомоги. Сталося це — яке ж нестосовне співпадіння, — за потурання тодішнього американського президента. Хай вирішують історики, хто був недолугішим, Вудро Вільсон чи Франклін Рузвельт, але для більшовиків усього світу той перший був справжнім дарунком, даром Божим: по Версалі Друга світова маячила, дослівно, десь на виднокраї.

Наступна війна реваншу у Європі мала початися поміж обібраною Німеччиною та її минулими супротивниками, стати ніби другим туром Першої світової. Більшовики й почали готуватися до неї з угоди в Рапалло, навмисно прикидаючись майбутніми союзниками Німеччини та вселяючи необґрунтовані надії. Вони зрадять її потім, як зраджували всіх і все на світі. В першу чергу слід було відродити військову потугу Німеччини, та для цього робилося все можливе. Тодішній економічний карлик, Совєцький Союз, не міг допомагати озброєнням, ледь вистачало на той час застарілих гвинтівок Мосіна з багнетами (“пуля дура, штик молодєц!”) на власну Красную Армію (червону, червону!..), яка “от тайгі до Брітанскіх морєй — всєх сільнєй!”. Але взагалі… Мало хто знає, що цілі частини бундесвера таємно проходили військову підготовку в Росії, чого не мали права робити вдома, згідно з Версалем. На совєцьких полігонах тренувалися навіть танкісти Ґудеріана, які потім наступали на Москву… Подамо гранично стислий виклад цього співробітництва, засновуючись на дослідженні Джона Коласки, Партнери за тиранією, Пакт про ненапад наці–совєти, Торонто, 1990. Книжка невелика за обсягом (158с.), але понад змістовна.

Починалося все радше з того, що видатний німецький авіаконструктор Гуґо Юнкерс (1859–1935) підписав 15.03.1922 із совєцьким урядом контракт на виробництво літаків у Філях під Москвою. Річний обсяг виробництва складав 600 літаків. Нагадаємо ще раз, що Версальською угодою щось подібне було Німеччині заборонено. Цікаво, що імені цієї людини, як і іншого німецького інженера світової слави – Фердінанда Порше не знайти у двохтомовому Лексиконі Мейєра, Ляйпціґ, 1978, виданому в так званій НДР (Німецька Демократична республіка). Та який дослівно тріщить від імен комуністичних бонз та партійних функціонерів.

На початку 1926 І. С. Уншліхт, перший заступник НКО СССР (народний коммісаріат оборони) секретно побував у Берліні та представив німецькому кабінету міністрів широкий план військового співробітництва. Планувалася розбудова в Росії спільних підприємств. Для виробу важкої артилерії, матеріалів для газової війни та всякого іншого, забороненого до виробу в Німеччині Версалем. У тому ж 1926 до Росії прибувають перші 570 військових пілотів із Німеччини, що проходитимуть повний курс тренувань у спеціальному авіацентрі в Ліпецку. Разом з їхніми наступниками (аж до 1933) вони складуть основу гітлерівських повітряних сил – німецького Люфтваффе.

Далі – більше. Восени 1928 за запрошенням совєцького уряду, військовий міністр ґенерал Вернер фон Бломберґ навідав маневри червоної армії, проінспектував танкову школу в Казані, де відробляли тактику майбутніх танкових боїв танкісти Ґудеріана; не забув і авіацентр у Ліпецьку та газову школу в Тоцьку.

Прихід Гітлера до влади мало вплинув на це багаторічне співробітництво, що приготувало Другу світову. Бо, як пише нам автор:

Росіяни, очевидно, не були проти Гітлера. Такою була тенденція з обох боків, робити вигляд, ніби не сталося нічого, що могло би змінити відносини між обома державами.

(Дж. Коласки, Партнери за тиранією, Торонто, 1990, с.25)

Та продовжує це, підкріплюючи свідченням про ставлення іншої сторони:

У квітні 1933 продовження Берлінської угоди про дружбу та нейтралітет (між СССР та Німеччиною, О. Б.), вперше підписаною 24.04.1926, було ратифіковано Райхстагом. А 28 квітня Хінчук – російський посол у Берліні, був уперше прийнятий Гьоринґом і Гітлером та отримав запевнення, що жодних змін у відносинах між двома державами, що пов’язані економічними інтересами та спільними ворогами (Польща, О. Б) не станеться.

(теж там, с.25–26)

Німецько–совєцько співробітництво у військовій сфері було скорочено восени 1933 за наказом Гітлера, але навряд чи в цьому варто шукати причин політичного характеру. Просто він почав грати відверто та озброюватися на очах у всіх. А за таких умов тягати своїх на тренування до Саратова або Ліпецька просто не було необхідності. Та й економічно не вигідно. Про це свідчить і те, що:

Інші контакти, однак, були збережені. У 1933 партійний функціонер Лєв Лєбєдєв навідав Німеччину в секретних партійних справах, перед тим як 1933–1934 НКВД надіслало міссію до Німеччини для вивчення техніки гестапо.

(теж там, с.26)

А як так, то жодних перепон для наступного пакту Молотова- Ріббентропа просто не існувало; він мав бути.

По–друге належало сприяти приходу до влади в Німеччині якнайбільш реваншистського уряду, замість нерішучих та миролюбних соціал–демократів. Демократичні уряди по всій післяверсальській Європі — були сутим нещастям для Москви, вони не полишали й найменшої надії на протиріччя всередині “мірового імпєріалізма”, що тут поробиш! Потім — прийшов Гітлер.

Ось це був справжній дарунок долі, що негайно відродив згаслі було московські надії розпалити чергову світову пожежу.