Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Перше, це знищення всіх іноземців, по можливості: людей із Прибалтики, Польщі, німців, фінів тощо; типове звинувачення — шпигунство на користь будь–якої з іноземних держав.

Друге, це винищення національної інтеліґенції, національної еліти по “рєспубліках” Совєцького Союзу. В першу чергу — у найбільш небезпечній та небажаний з них, Україні. Та, не лише, а всякого, про кого було відомо (чи була підозра), що то є людина національно свідома (“націоналіст”). Поготів, такі вже засвітилися підчас дозволеної перед тим «українізації». Бо, “вождь народов”, — підкреслимо це, був не тільки їх катом: він був ще й ґеніальним провокатором. Пригадайте школу «царской охранкі».

Про чітку продуманність всього дійства свідчить ще одна характерна обставина: зворушлива турбота про “дружбу народов”. Арештованих українців або росіян доручали слідчим жидам або вірменам; і — навпаки. Першим це помітив і описав, здається, наш Іван Багряний.

Cкільки людей було тоді винищено? — важко сказати. Дані переписів 1929 і 1939 свідчать про зникнення, невідомо куди, майже двох десятків мільйонів людей. Але, чи можна до кінця вірити переписам, особливо останньому?

Ствердимо, що нема в Україні жодного більш–менш великого міста, де не було би викрито таємних поховань таємно ж розстріляних жертв НКВД. Перше таке кладовище було відкрито у Вінниці, німецькою окупаційною владою (за свідоцтвами місцевих жителів), 1942. Його тоді ж обслідувалі міжнародні комісії. Кількість похованих там складає десь 30–40 тисяч людей, а Вінниця не була аж так великим містом. Як у ній і жило хоч 150 тисяч людей, то оті 30–40 тисяч все одно, становитимуть помітний відсоток дорослого населення. А такі самі поховання, підкреслимо ще раз, відкриті по всіх помітних містах в Україні.

Чи були масові репресії в СССР — суто більшовицькою новиною? Навіть побіжний історичний огляд свідчить: ні, в жодному разі. Масові репресії були навіть у європеїзованій Другій імперії, пригадайте хоча би роки по 1905 — вєшателя А. Столипіна, так улюбленого російським нобелівським лавреатом А. Солжєніциним; бували й раніше: пригадайте наслідки польських повстань 1830 та 1861–1863, масові депортації до Сибіру. Можна пригадати часи Пєтра І, війну 1709, коли Батурин та інші міста Черкащини були геть сполюндровані, а їх населення вирізане російськими військами, цілком і повністю свідомо. Потім Єкатєріна ІІ знищила Велику Січ Запорізьку, вигнавши тих, хто вижив, — до Кубані, поселивши на їх місце росіян (“Новороссія”). Нею ж, коронованою злочинницею, був 1783 сплюндрований весь татарський Крим. За кілька років його населення зменшилося удвічі.

Не відставала й попередня Московія. Пригадаємо дві російські масакри на Новгородщині, Івана ІІІ і Івана IV. Найбільший акт геноциду, що має за собою Московія, то геноцид хантів і мансі на початку XVII ст. Ці народи найдовше, майже півтори сотні років, чинили збройний опір загарбникам, але після останнього невдалого повстання підчас «смутного врємєні» їх було виселено на пустельний Ямал, де їх переважна частина загинула від голоду; отже, це можна розглядати і як перший (чи — не перший?) в історії приклад управління шляхом голодомору. Отже, нищення людей інших народів, це традиційна практика російських імперій; починаючи з тих часів, коли ще й імперії не було. Третя імперія всього тільки розвинула та нечувано поширила практику своїх попередниць.

Єдине на цьому й полягає особиста “заслуга” більшовиків. Бо їх 1937 не був поокремим злочином, хоча би й глобальних масштабів. Він був лише кульмінацією системи злочинів, розпочатих “Вєлікім Октябрєм”. А цей, у свою чергу, кульмінацією історії попередніх історичних злочинів.

Підкреслимо одну цікаву обставину. Злочинні масові вбивства 1937 потребували чимало катів, яких у імперії завжди було в достатку. Але, їх переважна більшість — на чолі із самим Єжовим, була понищена слідом, іншими катами, щоб не залишати зайвих свідків. Бо, традиція ретельно замітати сліди, чи то масових, чи то поокремих злочинів, — то чи не старіша традиція імперії. Так от, цікаво, чи вони теж були «реабілітовані»? Певних даних немає.

Але, чи шкодувати нам і за вимордованими тоді злочинцями: ягодами, єжовими або їх численними поплічниками? Адже, були там і такі “жєртви нєобоснованних рєпрєссій”, як С. Косіор або П. Постишів (а з ними й В. Балицький), що 1933 вимордовували голодом Україну. Цих обох «взялі» ніби того ж 1937, а розстріляли тільки 1939. Що ж, це добре, що не відразу: мали час подумати — навіщо жили на землі? Бо смерть нікого і ніколи зрівняти не може, що би не писав про це великий російський гуманіст Ф. Достоєвскій (отой, від “жідішєк і полячішєк”). Хоча би для того, що одним по смерті братські могили, а іншим — мосяжні монументи. Поставили були такий і С. Косіору; можливо, стоїть і досі.

При оцінці наслідків Великого Полювання, не слід бути однобічними й в іншому. Совєцький світ був побудований у такий спосіб, що нещастя одного — стає новою життєвою можливістю для іншого. Бо, не можуть же всі нікчеми суспільства бути “всім”, а тому на кожного, хто був “всім” та став “нічім”, — завжди знайдуться ті, хто пройшли зворотній шлях. Отже, не забудемо й тих, хто 1936 був ще майже нічим, а от уже 1939 став… Ну, не “всім”, ясна річ, але чимось; уже не “із масси”. Для прикладу пригадаємо хоч двух цехових парторґів, А. Н. Косиґіна і Л.І. Брєжнєва, які вже 1939 були членами ЦК. Отже, якби не цей пам’ятний рік, — ми могли би й не дорахуватися багатьох “видатних” в наступному совєцьких політиків. Хоч, де ж правди діти, — й не з найбільш розумово розвинених…

Заторкнемо наприкінці ще одну красиву леґенду. Ось що, наприклад, писав з приводу репресій такий собі Рой Мєдвєдєв, що набув свого часу популярності дешевим дисидентством. Це, одна з провідних московських ґазет від 21.03.1991:

Зараз деінде доводиться чути, як Комуністичну партію порівнюють з нацистською — ті ж, мовляв, методи, та сама структура, ті ж задачи. Але, це ж абсурд! Треба розуміти, що гітлерівський режим створювався для захисту диктатури і нацистська партія первісно призначалася для підтримки цього режиму. Комуністична ж партія (я маю на увазі в даному випадку сталінський період) свої злочини творила таємно, і про ці злочини не знала не тільки більша частина суспільства, але навіть і більша частина партії. А тому не можна звинувачувати партію в цілому, як не можна обвинувачувати й нарід, котрий вірив тій партії. Треба звинувачувати завжди конкретних злочинців.

Так, все слушно, треба завжди звинувачувати конкретних людей за конкретні злочини. Але, вибачайте, — чи такі вже вони були наївняки, чи так уже й “ми — нє зналі!”? Бо, було репресовано десятки мільйонів людей, не одиниці, та таке щось фізично неможливо укрити. Більшість із них якось–такось “судили”. Так, скільки ж слідчих та “суддів” отих “троєк” потрібно було на всіх розстріляних, або охоронців на тих, хто були ще живі? Чи вони, бува, теж «нє зналі, нє вєдалі», що творять? Або, може вони не були, всі до єдиного, — «вєрнимі комуністамі», членами ВКП(б)? Бо, хто ж би довірив таку державного значення справу – безпартійним? Так, чи ж не ясно, що тут одна половина партії — нищила другу; а до неї прихопила ще й силу нас, безпартійних? Отже, треба звинувачувати саме конкретних людей, так, але й брехати, що хтось там чогось “нє знал” — не слід. Бо не знали ті, хто не хотів знати. Бо, як же могла “нє знать” більша частина суспільства, коли чи не в кожній третій родині хтось та був репресований.

Якби ми не знали, що є свідками чергового виливу дологічного мислення, — могла би виникнути й слушна підозра, а — чи при здоровому глузді був уславлений дисидент, автор попередньої цитати, комуніст Рой Мєдвєдєв? Адже, його порівняння з німецькими «наці» — не на користь комуністів. Бо оті “націсти”, принаймні, не обіцяли всім підряд “свєтлого будущєго”, а радше обіцяли “єдем дас зайне” – «кожному своє»; саме так було написане на воротах Бухенвальду, як не помиляюсь. Та відповідно й забезпечували, оте, «кожному своє». Не брехали так розкуто і розгнуздано, принаймні. Не зайве пригадати до цього, що гітлерівці ніколи жодних переворотів не робили, а прийшли до влади демократичним шляхом (принаймні не фальшували результати виборів, про це ніде не згадується).

Дехто хотів би сьогодні, щоб люди геть забули злочини минулого, закликаючи до якихось “миру та політичної злагоди”, але… “Злагоди” власне, кого з ким? — злочинця з жертвою або її родичами? Без розрахунку з минулим — не може бути жодного майбутнього.

Дуже люблять у нас із цієї нагоди кивати на Еспанію, там, мовляв, зібрали усіх, лівих і правих, та й поховали під одним спільним хрестом у горах Гвадаррами. Так, це зробив іще Франко, але повторимо ще раз, — смерть не рівняє; принаймні, ката і жертву. Бо там лежать ті, що воювали, а не ті, що творили злочини проти людства. А за того ж Франко був упійманий останній республіканський комісар Барселони, комуніст Хуліан Грімау Ґарсіа (1911–1963). Він біснувався там до кінця, до січня 1939, та встиг розстріляти тисячі безвинних людей. Його судили за всіма правилами, за злочини проти людства, які не знають жодних термінів, та скарали на горло, попри спільний хрест у горах Гвадаррами.

Посилаються, з іншого боку, на християнське «всєпрощєніє», але… чи вони самі, більшовики, — ним колись керувалися? А як так, то які ж підстави? Зазначимо, що й Біблію не заважає читати уважно, бо, попри оту — “другу щоку”, дещо дивну та загадкову (а тому — може — так часто і згадувану), там можна вичитати й чимало набагато розумнішого. Хоча би оте прислівне “око за око”; або про оту відповідальність нащадків за гріхи предків. Та — не абияку — аж по сьоме коліно.

Таким чином, остаточно заспокоїтися з усіма цими проблемами ми зможемо лише тоді, коли кожен український школяр достеменно знатиме й про російський ґеноцид 1937. Так само, як і про будь–який інший рік нашої мученицької історії.

Чи ґарантовані ми від повторення чогось подібного, в ще більших масштабах? — теж ні. Бо наше сторіччя, то не тільки сторіччя найбільш вражаючих масових злочинів в історії людства, але й сторіччя нечуваної безкарності. Чи отримали своє Лєнін, Сталін, Гітлер або Пол Пот із Мілошевичем? — теж ні.