Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Починає розвалюватися останнє, що утримує Україну – фронт. На півночі 29.04.1919 бунтує командуючий Північною групою військ УНР – В. Оскілко, а 9.05.1919, і собі бунтує в Проскурові П. Болбочан. Обидва вони теж не мають нічого за душею, та може полестилися на якісь обіцянки більшовиків. Петлюра вмить ліквідує заколоти, але Директорія весь час відступає перед більшовицькими бандами.

Починаються саме ті короткі часи, коли, як писав наш незабутній Юрій Клен: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».

Терміново потрібна була якась допомога з–зовні, але… Антанта, політично недоумкувата та короткозора, до кінця покладала всі надії (та викидала на це гроші) на збанкрутіле від початку «бєлоє дєло». Якби хоч частина цих засобів підтримки перепала тоді Україні, – більшовизм міг би бути реально локалізований у самій Росії, що навряд чи призвело би до Другої світової. Але, у Європі ХХ ст., на відміну від минулого, – був відчутний брак розумних політиків. Гріх було би тут не навести знову той випадково знайдений уривок із текстів самого Симона Петлюри, якого ми вже наводили вище (Доп. I). Усього два речення, але який же точний політичний аналіз, глибокий та блискучий:

Тероризована більшовицькою загрозою Європа готова була допомагати таким безнадійним авантюрам, як спроби Дєнікіна–Вранґеля, і свідомо закривала очі свої на криваву боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії та інших народів Кавказу. Зачарована споминами про колишню могутню Росію, великодержавна Європа не хотіла допомогти надмірним змаганням народів, що творили власні демократичні держави і спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського.

(С. Петлюра: Спадуть ганебні пута, журн. Україна, 1993, №I, c.10)

Петлюра був убитий Москвою 1926, але все це повториться – одне до одного – набагато пізніше, за другої світової, під час наших Третіх визвольних змагань, ганьбою та зрадництвом Ялти й Потсдама. Показуючи всьому світові, що не буває нічого тривкішого від недоумкуватості, поготів – історичної та політичної…

Чи могли бути взагалі успішними Другі Визвольні Змагання без чиєїсь сталої сторонньої допомоги? Так, могли. Але, на це вони потребували такої єдності та однодухості українського народу, на які тоді годі було сподіватись. Бо він на той час, за два з гаком століття російської окупації, встиг заразитися всіма російськими ментальними хибами, не маючи, однак, за душею такого потужного інтеґруючого чинника, як ґенетична імперська аґресивність, як ґенетична імперська ксенофобія, ненависть до інших. Одне слово – утопія.

Але, крім російського – було й своє, рідне, напрацьоване століттями рабства, ціла філософія нікчем: «А мені воно навіщо? – моя хата скраю, якось воно буде. Бо, ще ніколи не бувало так, щоби ніяк не було». А це, своє, було хіба не гірше чужого. Адже, поки воно буде – взагалі нічого не буде. Попри те, що вже більшовики показали, що можна дуже легко зробити, «щоби ніяк не було», але…

До речі, так само, як безнадійною утопією буде можливість існування повністю незалежної від Москви України – без загально–національної кампанії реконструкції: орґанізованої за рахунок широкої історичної освіти населення тощо. Без цього Україна назавжди залишиться пасивним придатком Москви, скільки б формальної незалежності у неї не було.

Головний Отаман звертається за допомогою до єдиної сили, до якої можна звернутись: новонародженої Польщі, як же ще слабкої, але визвольні змагання котрої стали успішними саме завдяки своєчасній допомозі Антанти. У якої, однак, не вистачило розуму забезпечити таку підтримку Україні та Білорусі. Польща так само слабка, їй усього тільки два рочки, але… нічого іншого не полишається. Поготів, один із її – Польщі – офіційних засновників, генерал Юзеф Пілсудський (1867 – 1935), знався з Петлюрою ще в їх давні соціалістичні часи.

За все треба платити та страждає соборність, – Україні це вартуватиме Галичини, з якою вона щойно (хоч і перший раз у житті) об’єдналася. Переговори займають кілька днів, усе треба полагодити, все гранично уточнити (21–24.04.1920), але все врешті погоджено.

Петлюрі за цей союз – хто тільки не дорікав. Від завідомих ворогів усього українського – більшовиків, і до учасників Визвольних Змагань; у першу чергу тих, хто й спричинили їх занепад, ясна річ. Але, не забудемо, що без цього союзу могло не статися дива на Віслі, яке відсунуло більшовізацію цілої Європи. Бо, не забудемо: Польща була єдиним бар’єром на шляху до неї. Послаблена та ще й розкладена більшовиками Німеччина (пригадайте, хоча би, «Дас нойнте новембер» та Баварську революцію), – стала би легкою здобиччю совєтів, а там… Але, – не стала.

Цей захід Головного Отамана – радикально змінив хід історії. Не забудемо, до цього ж, і офіційну подяку УНР та Петлюрі від голови Угорщини, контр–адмірала Міклоша Горті (1868–1957). За те, що Україна не пропустила більшовиків до Угорщини, на допомогу катівському режимові (21.03–1.08,1919) Тібора Самуельї та Бейли Куна. І таке щось, це теж не мало; бо, скільки би ще людей вони могли понищити!

Симон Петлюра еміґрував останнім, та деякий час знаходить притулок поруч, у Польщі, у Пілсудського. Але, Ризька мирна угода 1921 зобов’язує Польщу не допускати політичної діяльності еміґрантів, та Петлюра, перемінивши по черзі Угорщину та Австрію, – врешті оселюється наприкінці 1924 у Парижі, поновлюючи свою улюблену журналістську діяльність (журнал «Тризуб»).

Там його 25.05.1926, білого дня, убиває на вулиці найманий сталінський кіллер, дрібний кримінальник в минулому добре знайомий австро–угорській поліції, – Самуіл Шварцбарт; мститься на ньому за «українські жидівські погроми». Смертельним був уже перший постріл, але він буде стріляти й стріляти в лежачого на землі Петлюру, а той, кажуть, лише прохрипить йому (він завжди апелював до розуму): «Досить…досить…» Та – не досить було Шварцбарту, що відробляв своє.

Це й, тільки подумати! – «месник за поневіряння свого народу» – з молодих років мав стійку репутацію дрібного злочинця. Сидів у тюрмі у Відні 1908 – за крадіжку; сидів 1909 у тюрмі в Будапешті, за крадіжку ж, але вже «со взломом»; сидів… Що й казати, гідний герой французької Феміди, яка свого часу так рясно обробилася з жидофобською справою Дрейфуса; а тепер мала – будь–що, надолужити це у процесі Шварцбарта, та тільки й того, що обробилася ще більше, вже по самісінькі вуха…

Як бачимо, погроми – не погроми, а роки – Перша Світова і революція – зробили з месьє Шварцбартом справжні дива, нічим з отим завороженим казковим принцем, що на очах відновлюється з невідомо кого. Від скромного крадійка неіснуючої більше Австро–Угорської імперії – до всесвітнього прославленого процесом кіллера ҐПУ, – хіба не шлях, хіба не кар’єра? До того він тепер не простий французький громадянин: очолює, кажуть, якусь орґанізацію французьких ветеранів. Як же це він, тиняючись по австро–угорських в’язницях за сталі крадіжки, – сподобився ще пролити кров за рідну Францію? – воїстіну, незбагненним буває часом промисел Божий…

Втім, правди тут, можливо, й не довідатись, все це політичне чаклунство полишиться секретом, таємницею двох дружніх держав – «нової» більшовицької Росії – та рідної їй за духом Французької республіки, з якої так і не вивітрився дуркуватий дух більшовизму 1789. Республіки, яка скуштувавши чужих набутків з Першої світової, з ентузіазмом ув’яжеться до Другої, в надії нових, але – безславно загине під гусеницями перших німецьких танків.

Головний Отаман, шанований мільйонами українських патріотів у всьому світі, був похований на відомому цвинтарі Монпарнас, а його вбивця виправданий французьким судом.

Ми, люди ХХ ст., найкримінальнішого та найзлочиннішого (поки) в історії, знаємо чимало несправедливих судових процесів, які час від часу нагадують нам про міцно зав’язані очі справедливості. Але, принаймні три з них (це гучних, а скiльки невiдомих) можуть претендувати на «процеси століття»: процес М. Бейліса 1913 в Росії, процес С. Шварцбарта 1926 в Парижі та процес І. Дем’янюка в Ізраїлі, що зайняв не один рік наприкінці ХХ ст. Всі вони є варті одне одного, але тільки два з них покінчилися торжеством справедливості, хоч і досить неквапним.