Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Треба весь час пам’ятати про те, що коли говорять «гетьман», то треба розуміти «Німецький генерал». Гетьман був підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією за якою стояв німецький генерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження… Політично безграмотна фігура, слабовольна й амбіціозна істота з славолюбними мріями про гетьманську корону.

Слово «німецький» експлуатується тут з очевидно ксенофобними цілями, – налякати читача та принизити гетьмана. На це зауважимо, що для нормальної людини це є просто позначення сусідської нації, з якою у нас можуть бути різні інтереси, а часом – і спільні. Саме так тоді й було. А вже про «слабовольність», «амбіціозність» та «славолюбство», – вибачайте: не панові Винниченку писати. Бо саме з цієї трійці складався він сам.

А, щодо націй та народів, то не забудемо історії, – єдиним народом світу, інтереси якого були завжди протилежні нашим, – завжди був російський. Що й є непідважним вислідом нашої історії, принаймні з року 1169.

Можна шкодувати, можна жалкувати, але від нас це ніколи не залежало; ні в чому…

5. Симон Петлюра

Збереглася розлегла іконографія Симона Петлюри. Він був невисокий, рухливий; мав високого лоба, сірі очі, прямий ніс, енерґійно стиснутий рот, завжди готовий до посмішки, лице видовжене, русявий. Обличчя прямодухої людини, чесної перед собою та іншими. Ні в чому не схожий на обраних йому історією соратників, ні на маститого (може – й передчасно) Михайла Грушевського, ні на Володимира Винниченка, незмінно стурбованого одним, – а, чи нема тут, поруч, когось, хто насмілився би не віддавати належне його особі? А оте «належне» було – самі знаєте, не абияке… Принаймні, – значно більше, ніж мало бути насправді.

Постать, що потрапляє до історичних досліджень, – є постаттю історичною, але ґарантовано історичною вона стає лише потрапивши до художньої літератури.

Цікавим з цього боку є роман М. Булґакова «Белая гвардия» (1924), що описує не тільки зазіхання «ґоспод офіцєров» на прихильність «рижєй Єлєни» (до речі – одруженої) у домі № 13 на Андріївському узвозі в Києві, але й побіжні події кінця гетьманату. Все – з точки зору невігласного російського обивателя; до них належить, зрозуміло, і автор твору, на який звернув увагу сам «тов. Сталін І. В.»; а тому – звернемо увагу й ми. Власне з цього твору та того ж сюжету п’єси, починаються відносини письменника зі Сталіним, які дещо охолоджуються по тому, як письменник забажав написати п’єсу про Сталіна у молоді роки. Той же, творець «культа лічності» за Н. С. Хрущевим, – такого відвертого лакузництва не полюбляв. Не кажучи вже про те, що не все що з ним траплялося у ті роки – було до оприлюднення. Втім – як і потім.

Жах перед Петлюрою переповнює собою сторінки роману. Здається, часом, що навіть жорстокий зимовий вітер зловісно завиває – «пєтлю-у-ра-а, пєтлю-у-ра-а…». Це, дослівно, якийсь первинний, первісний жах – терор–антіко, якого задовго перед тим описав нам Максим Кирієнко–Волошин. Поготів, про Петлюру в тодішньому Києві – нікому й нічого невідомо. Може в тому й основна причина, бо головний жах первісної Росії – то жах невідомого. Хто є Петлюра? – ставиться запитання вже наприкінці першої півсотні сторінок. Як і питання: «Кто стоіт за нім?» – не дивуйтеся, в Росії завжди за кимось стоїть хтось; «какови єго сіли?» – знову, невідомо. Ще кілька десятків сторінок далі полковник Малишєв заявляє: «у Пєтлюри на подступах к городу свишє чєм стотисячная армія». А ще потім виявляється, що «Пєтлюра, кроме того, єщє і погромщік». Але, «кромє чєго – того»? – крім того, з’ясовується, що «он єщє і мєрзавєц». Ось, власне, і все про Петлюру – «мєрзавєц і поґромщік».

До головної зовнішньої події роману, приходу Петлюри, різні люди готуються в різний спосіб. Всім добре відомий доктор Куріцкій – раптом перетворюється на якогось Курицького, уявляєте? Він, та ще кілька диваків, що досі поводили себе цілком нормально, та про яких усі гадали, що вони є добрі руські люди, – починають розмовляти між собою якоюсь дивною мовою, якою звичайний «кот» буде «кіт», а вже «кит», – взагалі, невідомо як.

Інші, патріоти, як хоробрий російський полковник Най–Турс, турбуються про гідні однострої своїх майбутніх «бєлих» захисників «матєрі ґородов русскіх», бо – погодьтеся, щоби потім зривати з себе в панічній втечі «поґони» і «кокарди», – треба їх спочатку мати.

Російська жовторота юнкерня, під проводом «ґоспод офіцєров» силкується затримати пришестя жахливого Петлюри, але… Хоробрий полковник Най–Турс вимушений дати останню команду: «сривай кокарди, поґони, подсумкі!»

По цьому, природно, підвищуються фонди Петлюри – «пришєл Пєтлюра, а у нєго мілліон войска…» Так, скільки ж насправді, того українського жаху: сто тисяч чи мільйон? І все це, тільки подумати, аби затриматись у місті всього сорок сім днів!

Доблесний російський полковник Най–Турс (Фелікс Феліксовіч, як не помиляюся), – це й є, по Петлюрі, головна дієва особа роману; немов його заперечення, антитеза. У самовідданому опорі Петлюрі він накладає головою, а його злиденні рештки витягає за ногу з гори трупів моргу «анатомкі» Ніколка Турбін, разом із сестрою полковника, аби гідно поховати героя. Це виходить, мимохіть, якимось символом роману, бо показує, що Росія жива не стільки російськими Турбінимі, скільки отими доброхотами, невідомо з кого; як ми тепер би сказали «інтєрнаціоналістамі». Його справжнє походження не визначили би й академіки етнографи, але й це не є важливе. Важливе одне, щоб він розмовляв тільки «на вєліком і моґучєм», а не якоюсь там «мовой». Та, наклав би головою за «русскоє дєло» – непотопиму «єдіную і нєдєлімую».

Однак, повернемося до справи. Можна з усією відповідальністю твердити, що не було би цієї оповитої загадковим жахом атмосфери роману, якби хтось у Росії (включаючи й самого автора) – час від часу щось би читав. Адже, вся вона, ця книжка – є типово російський синдром; синдром країни, де завжди не знають («про то знаєт Боґ да Вєлікій Ґосударь»). Не знають, однак, переважно того, що знати невигідно: «ми нє зналі!» Бо, якби читав щось із попередньої передреволюційної періодики хтось із Турбіних (або й сам автор), – не міг би не зустріти імені цього популярного ще перед Першою світовою журналіста і літературного критика. Познайомимося ближче з цією людиною, та – зрозуміло, із більш вірогідних джерел.

Симон Петлюра народився в Полтаві, в тому ж 1879 році, що й великий син Росії – Іосіф Сталін (Джуґашвілі) – у Ґорі. Який зробив для свого російського народу стільки, що той досі його забути не може. Але, на відміну від Сталіна та завдяки йому, – прожив не 74 роки, а всього лише 47. Сталін був сином бідного шевця; Петлюра був сином мало заможного візника, хоч і доброї української людини. Обидва вони були виключені з останнього курсу духовної семінарії, безпосередньо перед її закінченням. Обидва були соціалістами.

На цьому власне, рівнобіжність їх біографій (дивно – чимала) покінчується.

Із семінарії Петлюру виключили по–іншому, та це дає нам поняття про всю українофобність церкви московського патріархату в Україні. Справа в тому, що семінарист Петлюра був музично обдарованою людиною, добре співав та брав участь у семінарському студентському хорі, а часом – і диригував ним. Коли до Полтави завітав 1901 відомий український композитор Микола Лисенко – Петлюра запросив його на виконання хором забороненої (!) кантати композитора – «Б’ють пороги». Дізнавшись про це від своїх донощиків, ректор семінарії архієрей І. Пічета викликав до себе Петлюру та виключив із семінарії з «вовчим білетом» – без права продовжувати навчання в межах імперії.

Вже тоді, в семінарії, Симон Петлюра з іще двадцятьма студентами належав до таємної соціалістичної РУП (Революційної Української Партiї). Коли 1902 на Полтавщині розгорається потужний селянський рух спротиву (де все це тепер!), Петлюра бере в ньому участь та підпадає під розшук поліції. Він рятується на час на Кубань, яка тоді етнічно не порізнювалася від України, не була ще зросійщена.

Там він підробляє приватними уроками в Єкатєрінодарі, а потім потрапляє до складу історико–дослідницької експедиції Ф. Щербини, тоді члена–кореспондента Російської АН. Вона вивчає багату подіями епоху XVIII ст. та працює над архівами Кубанського козацтва. Потім, у своїх спогадах професор Ф. Щербина виділить колишнього семінариста Симона Петлюру, як набільш кваліфікованого зі своїх тодішніх співробітників, знавця історії України та її козацтва.