Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Було, нарешті, укладено якусь–такусь угоду з Росією, яка визнала Українську Державу, – мабуть німці у Бересті натиснули; та оскільки вони стояли й в Україні… Як тільки вони змушені будуть піти, а Росія вжиє всіх сил на те, щоб їх розкласти, – вона на цю угоду за своїм сталим звичаєм наплює. В Києві існували тоді дипломатичні представництва десятка держав, та ще по двох десятках їх – працювали українські дипломатичні представництва. Щось там дійсно робилося.

Було би марно звеличувати часи гетьманату, й там було зроблено чимало помилок, але… Як подальша доля УЦР майже не викликає сумнівів – вона, з усією своєю соціалістичною демагогією мала, рано чи пізно, розчинитись у потужному злочинному інтелекті Москви, провалитися згодом у чорну діру СССР, – то гетьманат мав шанси стати європейською державою; якби тільки зумів забезпечити собі чиюсь мінімальну підтримку в часи більшовицького наступу. Та, державою не будь–якою, можливо, – демократичною та освіченою. Бо, серед її міністрів були не тільки росіяни, що тільки шпигували на користь або Дєнікіна або Троцкого, а були й цілком прийнятні люди. Які за сім місяців гетьманату зуміли зробити непорівняно більше, ніж ота УЦР за двічі більший термін.

По Україні було відкрито цілу сітку нових українських середніх шкіл, та ще й нові університети: в Києві, Кам’янці на Поділлі та Дніпропетровську. Було переведено на українське викладання старі університети, разом із Київською Політехнікою. Було, нарешті, засновано Українську Академію Наук. Чи це мало?

Врешті, це з його часів, гетьмана Павла Скоропадського, існує тризуб як герб незалежної України (закон від 18.07.1918). Його підтвердить згодом 3.01.1919 і Головний Отаман – Симон Петлюра.

Чимало було зроблено гетьманом для відновлення української автокефалії, для створення сталої української армії, заснованої на періодичних призовах та підготовці для неї постійного офіцерського корпусу. Але, на все це, зрозуміло, семи місяців вистачити не могло. Якби до них додалося принаймні ще сім, то важко й передбачити, якими могли бути наслідки.

Істотно нашкодила Директорія, бо подолавши гетьманат, вона зобов’язана була прийняти на себе і всю відповідальність за подальше: лягти кістьми, а будь–що відбити більшовиків. Бо, саме завдяки наступу УСС на Київ з боку Білої Церкви – розпочалося повстання проти гетьмана. А за тим прийшлося зняти на допомогу Києву війська зі сходу, чим негайно скористалися більшовики, посунувши лавою на схід України. Так, чи не краще було отій Директорії – постривати? – дещо прикартати власні амбіції. Або спромогтися дійти компромісу з гетьманом? Ні, та сама соціалістична сверблячка, бачите, не дозволила.

Та, не постривали, не дійшли… Більше від того, у першій же відозві до народу, сам Петлюра писав про «…зрадника, колишнього царського наймита, генерала Скоропадського…», який за свої злочинства оголошений поза законом. Які саме «злочинства»? – а як же, от: «за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками…»

Ой, пане Верховний Головнокомандуючий, а де ж це ви такий кривавий терор бачили? – та, чи був він взагалі? – та, чи не здається вам самому таке щось звичайною більшовицькою демагогією, останнім відлунням власного соціалістичного минулого? Не так легко, видно, позбавитись їх остаточно, отих «родімих пятєн соціалізма»…

Особливі претензії, зрозуміло, до союзників Антанти, які обіцяли, обіцяли… Дещо вибачає оту Антанту її власна повна нікчемність. Вони охоче ув’язалися до війни, не маючи на це нічогісінько за душею: ні грамотних політиків, ні добрих генералів. Бо «усмірять» якихось там неґрів, то не воювати в Європі. Та попри всю свою потугу не вибралися би з патової ситуації без допомоги американців, які вимушені були вперше брати участь в заокеанських війнах. Такий стан, попри набуті уроки, буде загострюватись, та якщо у Першій Світовій американці просто допомагали подолати пат після поразки Росії, то у Другій Світовій ми можемо прямо казати про врятування ними французької та англійської державності.

Вони ж, союзники – з упертістю хронічних ідіотів до кінця підтримували оте очевидно збанкрутіле «бєлоє воінство» та думки не мали викласти свої гроші на щось не збиткове.

Кінець гетьманату змінив і статус гетьмана, тепер він був політичним еміґрантом, колишнiм головою не існуючої більше, хоча багатьма й визнаної держави. Однак, він залишився людиною, що користувалася повагою політичних діячів при владі. Його суспільний статус навіть вищий за статус його наступника, Симона Петлюри, останньої владної леґітимної особи України, що оселюється у Парижі. Гетьман живе віднині в затишній домівці у Ванзеє, під Берліном.

Згодом його навідав там полковник Євген Коновалець. Він сумно зізнався тоді: «Віддав би десять років життя, щоб тільки не було того повстання проти гетьмана…» Так, ця людина розумілася на історії. Невчасно? – ну й що? Адже були такі, що не розумілися взагалі; ні вчасно, ні потім. Хоча й пнулися робити історію…

Гетьман не займається більше політикою, на якій так обпікся; радше займається українською справою, не думаючи про те, що це є все одно політика. Він, зокрема, відроджує свою Українську Громаду в еміґрантських колах, яка тепер надає допомогу українським політичним еміґрантам, аж по кінець Німеччини. Він же засновує у Берліні 1922 Український науковий інститут з української історії: видання літератури, підготовка фахівців тощо.

Гетьман, іще з кінця минулої війни має розлегле знайомство серед вищих офіцерів райхсверу, а вони – хоч і неохоче, уводять його до кіл нацистської верхівки: вони дещо гребують цими людьми.

У вересні 1944, коли від великої арійської справи починає відчутно тхнути трупом, дещо пробуджується райхсфюрер, шеф СС Гайнріх Гіммлер. Йому здається, що добре би для Німеччини мати буфер із Росією, – незалежну українську державу. Для цього вже безнадійно пізно, якби це сталося було тоді, влітку 1941, коли це пропонував Ярослав Стецько, – все могло бути інакше. Але – що ж, уся історія гітлерізму – це історія не використаних або змарнованих можливостей. А саме ця можливість була на той час змарнована найбільше, – шалена війна з УПА, розстріли закладників, нищення націоналістів по всій Україні, концентрацiйнi табори: відносини остаточно зіпсовані. Але, Гіммлер на цьому не розуміється та ще на щось сподівається. П. Скоропадський ні на віщо не сподівається, але свідомо використовує сприятливий шанс, вимагає від Гіммлера, на здійснення його ідеї, – звільнення українських політв’язнів із німецьких концтаборів; шеф ґестапо виконує це другого дня. Тоді звільнили не тільки С. Бандеру та А. Мельника, але й іще десь півтораста людей. Хоч божевільна ідея Гіммлера подальшого розвитку не набула.

Великими були заслуги гетьмана й підчас отого сталінського полювання союзників на совєцьких еміґрантів 1945–1946 усією Європою; полювання, яке проводила практично англійська армія. Коли наш Іван Багряний вимушений був написати свою славетну брошуру – «Чому я не хочу повертатись до СССР». Врятуванню українців від цього людожерського цькування «антигітлєрівців» – сприяв син гетьмана, Данило Скоропадський. Бо гетьман загинув на початку 1945 при бомбардуванні міста Платінґ на Дунаї, де був у справах.

Сина він вислав на «той бік», до Англії, ще перед війною, 1939, зважаючи на велику кількість українців у США та Канаді, аби мати можливість впливати на події з обох боків. Зв’язок вони підтримували через нейтральну Фінляндію, через старого приятеля гетьмана з часів навчання, – генерала Карла Ґустава фон Маннергейма. Сам Павло Скоропадський так і не став українським Маннергеймом, але – що ж тут сказати? – І він, можливо, не дорівнював в чомусь Маннергейму, та й Україна iснувала у значно більш тугому вузлі історичних протиріч, ніж маленька окрайна Фінляндія.

Данилові ця місія не зійде з рук та він буде отруєний скритовбивцею з КҐБ, висланником «Хрущова–убивці», рівно в «Дєнь совєтской арміі» 23.02.1957. Це сталося в Лондоні та було кваліфіковане поліцією як «випадкове отруєння». В Англії, де на той час навіть її старіший Університет в Оксфорді був перетворений на розплідник совєцьких шпигунів (оті, Кім Філбі та інші), – КҐБ почувалося вільніше, ніж у себе вдома.

Люди пишуть, часом, про інших людей, пишуть різно. Одні зважають кожне слово, аби й несправедливості не вчинити, і себе у дурні, бува, не пошити. Інші – зводять і порахунки; розумні – розумно, всі іншi – як прийдеться.

Вище ми вже процитували дещо з пропаґандної прокламації Головного Отамана, щодо П. Скоропадського, не дуже прихильне й для особи гетьмана. Відзначився й пан Винниченко, що ніколи не полишав останнього слова за кимось іншим. Ось, що він написав про гетьмана Павла Скоропадського: