Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

А наостанок повернемося знову до того літературного громили, збіглого поповича В. Бєлінского, «рєволюціонного дємократа» за покликанням та літературного Ноздрьова за сутністю. Порівняємо ще раз його враження, втілені в наступні слова:

«Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные колена одного племени: так много общего в их физиономии», – із враженнями, скажімо, того ж М. Волошина, сто років потім. Вiн вважав, що: «В будь–якому татаринові відразу почувається тонка спадкова культура, але нескінченно крихка і нездатна себе відстояти».

А тут, на превеликий жаль, і «відстоювати» прийшлося не від когось–там, а від багатовікових громил воїстину всесвітнього масштабу, небачених в історії.

8. Росія та «Вік Просвіти»

«Вік Просвіти» – ХVIII ст., то була реакція Європи на переповнену ексцесами історію християнства, та її певне увінчання в особі Тридцятирічної війни (1618–1648). Її можна було би слушно назвати війною між нікчемним та не ліпшим. Бо, як католики спалили живцем Джордано Бруно (1548–1600), то відзначилися й реформати, спаливши ще раніше у себе в Женеві лікаря Мігеля Сервето (1511–1553), що відкрив легеневий кровообіг.

Все це разом спричинилося до того, що діячі європейської Просвіти бували, часом, і атеїстами. Викидаючи – під гарячу руку разом із брудною водою християнської релігії, і дитину – Ідею Бога. У цьому нема нічого дивного, негайна реакція буває й перебільшеною.

Але, як же відгукнулася на це Росія, крім отiєї шльондри на троні, що снобізувалася перепискою із самим Вольтером, який був без ума від неї?

Як мудро помітила про ті часи «Іллюстрірованная історія СССР» (Москва, 1974), твір колективний, навіть без головного редактора чи якоїсь іншої відповідальної особи, а значить такий, що віддзеркалює думку всього совєцького народу:

«Крєпостнічєскій гнєт нє смог помешать подъєму русской національной культури»

(с. 89).

Про інші «національниє культури», як легко помітити, тут не йдеться. Добре, подивимося спочатку на російську; може щось там і виявимо.

В Росії офіційним просвітителем вважається, насамперед, такий собі Ніколай Новіков (1744–1818), що почав був видавати перший в Росії літературний журнал «Трутень», якого опорядив цікавим гаслом: «Оні работают, а ви іх труд ядітє». Хто були оті «оні», а хто «ви» не уточнювалося, але… Навіть це можна було розглядати як недозволений натяк, як у них кажуть: «тонкій намєк на толстиє обстоятєльства». Цариця на початку навіть вітала цей захід, який мав чимале значення в обличчі освіченого Заходу; мовляв, – і ми не гірше, і у нас журнали видають. Поготів друкувала там і плоди власного графоманства. Однак, досить було якоїсь там незгоди (чи то натяку на «бунт»), – і по всьому. Журнал був прикритий, а видавець відправлений у «крєпость».

Це було дещо прикро, бо журнал, крім своєї вітчизняної макулатури (в тому числі – і царициної), потім повністю забутої, – містив і перші російські переклади зі світової літератури: М. Сервантеса (1547–1616), В. Шекспіра (1564–1616), Дж. Локка (1632–1704), хоч із порядним запізненням; але, як то кажуть, засновуючись на багатостолітньому досвіді російського відставання: «лучшє поздно, чєм нікогда». І дійсно – хіба не так? Друкували й сучасників, вибрані (не надто крамольні) уривки з сучасних просвітителів, – папланину Ф. Вольтера (1694–1778) та Ж–Ж. Руссо (1712–1778).

Із ув’язненням Н. Новікова за наказом імператриці (без суду та слідства) пов’язані деякі цікаві події, які в певному ступені визначають справжню ціну, як російському просвітительству ХVIII ст., в цілому, так і самому просвітителеві.

Ота «крєпость» Новікова, де він провів чотири роки – не була такою вже страшною, а радше щось на кшталт зненавидженої французьким народом Бастілії, куди можна було замовити й обід із ресторану. Новіков мав там право користуватись «слуґой», який і визвався добровільно сісти разом із ним. Коли вони нарешті вибралися звідти, знайомі та приятелі Новікова захоплювалися відданістю слуги та приходили на нього подивитись.

Та раптом їх надії не справдилися: слуга кудись зник, а його власник мимрив щось незрозуміле та ухилявся від розпитів.

Згодом виявилося, що просвітитель мав якісь термінові фінансові проблеми та вимушений був продати свого сокамерника, який віддано провів із ним чотири роки в тюрмі. Правдоподібно, за нього, з такою відданістю панові, – давали значно більше, ніж за будь–кого з інших. Були, зрозуміло й ще різні просвітителі.

Із офіційних осіб, засвідчених історією, це був Михайло Ломоносов (1711–1765), майстер на всі руки – «он хімік, он мєханік…», а до того – ще й поет. Але, порівняння його з діячами Французької Просвіти, – не на його користь. Йому не вистачало, можливо, ґрунтовності та фаховості. Із наукових досягнень йому приписують мало не відкриття закону збереження енергії, але це навряд чи слушно. Бо він, тільки й усього, зауважив десь, що коли в одному місці чогось там прибуде, то в іншому, відповідно, поменшає. Та, важко думати, що таку неоцінену мудрість ніхто не помітив би перед ним. Він був різнобічною людиною, запізнілий персонаж Відродження, та писав і вірші. Суто патріотичні, з оспівуванням «досягнень» російської аґресії, а значить неприйнятні для цивілізованої людини. Смішно, наївно та самохвально бринить його недолугий панеґірик і аґресивній мові, «вєлікому і моґучєму», якого в Росії й досі не забули. Він вважав себе вільною людиною та навіть десь прохопився отим «не хочу й самому Богові рабом бути…», але… На рабство у власній країні так і не поглянув оком отiєї, вільної людини.

Це було дане іншому – першій російській людині, що не сприйняла та не прийняла багатостолітньої основи аґресивного російського устрою, – рабства та торгівлі людьми: Алєксандру Радіщєву (1749–1802).

Рік Французької революції 1789 був клопітким для імператриці у багатьох відношеннях. В тому числі й деякими виданнями небажаного змісту, для неї – бунтівницьких. Почалося з анонімової книги «Жизнь Федора Ушакова», а до неї додалася стаття в журналі «Собєсєеднік» – «Дискурс о том, что есть сын отечества».