Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

А десь через сорок років російський Хлєстаков від літератури – А. Пушкін, із властивою йому «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», не омине можливості хвицнути мертвого лева, напише спростування, як завжди у нього – недолуге та нікчемне – своє «Путєшєствіє із Москви в Пєтєрбург». Висміє нахабство Радіщєва, – «та хто він, власне, такий, – дрібний чиновник», без протекції, без покровителів. А, на кого замахнувся?

Потім, іще пізніше, коли сам «наслєднік трона» Алєксандр II Освободітєль задумає нарешті скасувати рабство, оту одвічну ганьбу Росії – він практично не знайде співчуваючих у суспільстві. В своєму указі йому прийдеться посилатися на побажання якихось анонімових «літовскіх дворян». Чи це, бува, не мітичні нащадки отих, можливо – теж мітичних, що колись свідчили підписами про «блаородноє проісхождєніє» московського базарного пройдисвіта Алєксандра Мєншікова, наступного дійсного члена Британського Королівського Товариства?

Це так, між іншим; щодо корінної різниці між освіченою Росією та дикими Сполученими Штатами, хоч обидва розсталися з рабством тільки у ХIХ ст.

Але, найбільшу данину вікові Просвіти віддала не Росія, а нецивілізована Україна, щойно приєднана до російського рабства; та попри це рабство. Її дарунком світові став великий філософ Григорій Сковорода (1722–1794), син козака Лубенського полку.

Він вчасно закінчив школу та три роки (1738–1741) навчався в Києво–Могилянській академії; але, маючи добрий голос, спокусився стати співаком імператорської капели в Санкт–Петербурзі. Дослівно, як колись перед ним син козака Розума. Але, такої кар’єри не зробив. Бо вже 1744 він повертається до академії, не в силах витримати морального бруду російського двору та столиці: «вєртєпа обманов і прєступлєній», як він назвав їх сам.

Року 1750 його, в складі посольства відряджують за кордон, де він за три роки перебування в Європі відвідує Будапешт, Братіславу та Відень, не без користі для себе: вдивляється у справжнє людське життя. Повернувшись до України Г. Сковорода не одного разу намагається викладати по різних офіційних освітянських установах, колегіумах тощо, але… Все марно. Він, вільна та свідома людина, – ніде не є в стані вписатися до російського суспільства, побудованого на рабстві, обмані та насильництві; де потрібно не працювати, а «служіть». З 1769 він, легка людина, – остаточно полишає ці вочевидь неплідні спроби та намагання, стає мандрівним філософом, учителем та народним просвітителем. Бо, церковній (православній) та поліційній цензурі, яка просякає собою все суспільство, він здається надто вільнодумним, а його новітні методи викладання не зустрічають, ні співчуття, ні розуміння. А викладати йому – було що, бо він був не лише філософом який випередив свій час, але професійно, на високому рівні, займався поетикою та музикою.

На своїй могилі, яку, власноруч викопав напередодні смерті, він наказав написати: «Світ ловив мене, але не впіймав».

Так, імперський світ, мабуть, дійсно ловив його аби використати у своїх брудних цілях, але так і не впіймав. Навіть не встиг кудись запроторити «на вєчноє посєлєніє», – тільки подумати! Якби він народився у нормальному світі, певно, все було би інакше. Він помер би оточений повагою суспільства, професором поважаного університету, суперником світової слави філософа Імануеля Канта (1724–1804) зі старовинного німецького міста Кеніґсбергу (сучасний Калiнiнґрад, iз якого вже нiкого i нiчого путящого не вийде); та так само був би по всіх енциклопедіях світу.

Великий філософ помер у повній невідомості, але на щастя не був забутий. Його життєопис склав та оприлюднив, частково за власними свідоцтвами, друг та учень філософа М. Ковалинський. В Україні ж книгу про нього написав та видав Гесс де Кальве (1817). Завдяки цим людям ми знаємо про нього не менше, ніж про Канта або Геґеля.

Не можна вважати, що він забутий і в наш час. Видатний англійський фізик, новозеландець Ернст Резерфорд (1871–1937, нобелівський лавреат 1908), – завжди мав на робочому столі улюблений ним вислів Григорія Сковороди: ніби Бог так створив світ, що правда в ньому завжди є простою, а складною буває тільки брехня. З думками великого філософа Резерфорда ознайомив знавець Сковороди, українець Петро Капіца – «вєлікій русскій учєний», його друг та помічник; згодом – теж лавреат Нобеля.

Але, час перейти й до філософських поглядів Григорія Сковороди.

Основою його філософії є, безумовно, як і в інших європейських філософів, – грецька філософія, котру він, разом із філософією схоластів, добре знав. Але, вона є заразом і набагато ширшою, ця основа, бо у ній знайшли собі місце також завоювання східної філософії (на відміну від його європейських сучасників), – вчення про самопізнання, вчення про самодосконалення; дивно, але так, хоч вiн на Cході не бував та тібетських рукописів не читав. Про них іще взагалі не знають в Європі. З цими ідеями, як і з усією багатою культурою Країни Снігів – дещо ознайомить Європу вже по смерті Г. Сковороди, iнший волоцюга з великих, мадярський учитель Шандор Чома з Кьoрошу (1784–1842). Однак – нема сумніву: філософ Г. Сковорода був знайомий, як із ученням про самопізнання, так із ученням про самодосконалення, якi є частинами буддійської філософії; але – звідки ж саме?

На це можна відговоритись лише загальними словами. Справа в тому, що Україна здавна була західною частиною Великого Степу, що простягався від Карпат до Хінґану, та ще за скитських часів був єдиним культурним простором: вироби українських скитів, попри те, що російські вчені приписують їх грецьким ювелірам, – мало порізнюються від скитських же виробів Західного Сибіру, де вже жодних там грецьких ювелірів бути не могло. Єдиний простір мав бути й у світі духовної культури, та не випадково подорожуючі, іще наприкінці першого тисячоліття знаходили в Києві храми Будди та Крішни; щось там і мало полишитись.

Від верховних авторитетів минулого, представників знахарської «наукі наук» або «марксізма–лєнінізма», – ми знаємо, що світ філософії завжди був розколотий навпіл. Як у зороастрійців минулого – на Ормузда та Арімана. Поділювався на світлих і темних, на «чістих» і «нєчістих», одне слово, – матеріалістів та ідеалістів. Які до того, не на життя, а на смерть воювали одне проти другого. Однак, в особі Григорія Сковороди з його філософією, ми зтикаємося з порушенням цього, освяченого невігласними «классікамі марксізма» поділу.

Бо він вважав структуру світу такою, що складається з двох натур:

… одна видимая, другая невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая – Бог, сия невидимая натура или Бог, всю тварь проницает и содержит…

(Г. Сковорода, Повне зібр. творів, Київ, 1973, т. 1, с. 145)

А це – завсім нова постановка питання: Світ є подвійним, – спробуємо перевести це на сучасну мову; «тварь» – то є матерія, а Бог… то є Бог. Сучасний фізик погодиться з філософом матеріалістом, що світ – так, це є рухома матерія. Але, на відміну від філософа, він ніколи не задовольниться цим. Бо добре знає, що матерія рухається та iснує не так, як їй заманеться, а стисло за законами природи. Бо навіть те, що ми називаємо хаосом, – має свої непорушні закони. А закони природи – то є інформація, розлита в природі. Інформація, то є одночасно знання, а знання – то є розум. Вселенський розум – то Бог, отже… Далеко вперед дивився наш український філософ, на диво сучасними є його визначення; що ж до Бога… це питання заслуговує на окремий розгляд.

Зауважимо тільки одне питання, в якому Г. Сковорода теж далеко випередив свій вік. Він був віруючою людиною та не тільки, а ще й добрим християнином. Cтавився з повагою й до Біблії, але… в його часи все, що там написане сприймали незаперечно, розуміли дослівно. Нагадаємо, що навіть сер Айзек Ньютон (1643–1727) чимало промордувався над тим, щоб узгодити «Хронологію» єпископа Ешера з тим, що відомо з історії, та науково обчислити вік світу з часу створення його Богом. Та отримав, як ви здогадуєтесь – не надто велике число років, відправляючись від Біблії.

Однак, на відміну від нього та інших сучасників, Сковорода не вірив, що сонце зупинилося на прохання Навіна, або Йордан роздався за бажанням пророка Єлісея, та ясно про все це писав. Він розумів подібне, як символи, намагаючись дослідити їх укрите значення. В цьому, як підкреслив проф. А. Фоменко, він збігається з сьогоднішніми передовими теологами Заходу.