Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Основою всякої господарки є вода. Татари і турки були великі майстри зрошення. Вони уміли зловити найменший струмочок води, спрямувати його глиняними трубами до водоймища, наче кровеносною системою зросити сади та виноградники на схилах гір. Ударте киркою по будь–якому, сповна неплідному схилові пагорба, – ви наштовхнетеся на уламки гончарних труб; на верху полонини знайдете воронки з обточеними овальними каменями, якими збирано росу; у будь–якій купі дерев під скелею ви розрізните здичавілу грушу та вироджену виноградну лозу. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом.

(М. Волошин, Коктебельские берега, Симферополь, 1990, с. 216)

Він, М. Волошин, вбачав у татарах людей інтелігентних, що досконало знали умови свого життя, а тому й перетворили колись усю країну – на квітучий сад. Годі казати, що це ставлення інтеліґентної ж людини, – ніколи не було ставленням класичної російської культури, яку найменше відрізняла інтеліґентність, та яка споконвічно поділяла світ на «нас» та… «на всякую прочую дрянь»…

Відомий російський Ноздрьов від літератури, «нєістовий» В. Бєлінскій, мандруючи Кримом на чужий кошт (він, схоже, вважав таке щось питанням принципу), – зауважив, що зустрів там три схожих нації: татар, баранів та верблюдів; дуже дотепно! Його соратник Ф. Достоєвскій, той – від «жідішєк і полячішєк», менш хамуватий, хоч і не більш розумний, – теж цікавився татарами; так само, нічого про них не знаючи. Розумував він про них у таких словах:

До речі, нещодавно у «Московскіх вєдомостях» знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять сміливу думку, що нема чого жаліти по татарах – хай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян.

(Ф. Достоевский, Полное собр. соч. в 30 томах, Ленинград, 1981; Дневник писателя за 1876 год, с. 55).

Пишеться це з повним співчуттям до ідеї «Вєдомостей», хоч автор отих кримських татар ніколи на власні очі не бачив; але вже знає, що вони – люди недобрі. Та, ще виставляє на доказ слушності власні доводи:

«…єслі не займут мєста русскіє, то на Крим набросятся жіди і умєртвят почву края»

(теж там, с. 555)

Але, від одвічної шовіністичної дурості Достоєвского, повернемося до нашого М. Волошина, який ліпше знався на справах. Він зауважує десь, що попередні завойовники Криму – його не руйнували, та сьогодні це міг би бути археологічний музей Європи, не гірший від Єгипту або Еллади, – Мекка світового туризму, але… з таким сусідом як Росія – ніхто довго не протягне, настав і час Криму. Як пише нам Максим Волошин:

Але у ХVIII ст. Дике Поле затоплює Крим новою хвилею варварів. Цього разу це більш серйозно та надовго, бо ці варвари – росіяни, за їх спиною не хитливі та плиткі води кочового народу, а тяжкі підмуровки Санкт–Петербурзької імперії.

(теж там, с. 215).

Автор чітко і однозначно використовує слова, та бачить за ними справжній хід історії:

… для царства Ґіреїв, що вже сприйняли духом та кров’ю усю складну спадщину Криму з його грецькими, ґотськими та італійськими рудами, безумовно, росіяни були тільки новим вибухом Дикого Поля. І поводять вони себе так, як звичайно поводили себе зайди з Дикого Поля: жорстоко та руйнівно.

Іще з першої половини ХVIII ст. з походів Мініха та Лассі, починається знищення вогнем та мечем кримських садів та осель. Після приєднання за Єкатєріни, Крим, відрізаний від Середземного моря, без ключів від Боспору, здаля від своїх торгiвельних шляхів, задихається на дні глухого мішка.

(теж там, с. 216)

На наш погляд М. Волошин тут дещо зловживає отим «Диким Полем», трохи призабуваючи про те, що з нього ж колись прийшли до Криму й кипчаки, але – з iншого боку, – як же ще створити у звичних російському читачеві штампах поняття безглуздої орди?

Хоча «прісоєдінєніє Крима к Россії» відносять до 1783, це було тільки фіналом трагедії; бліцкріґів в історії імперії, так само нездарної у справах військових, як і у будь–яких інших, – не бувало. Її солдат, спадковий раб та холоп, надихався у полі жагою грабунку, а в облозі – смертельним страхом справедливості, можливого покарання за постійні військові злочини; з таким сміттям багацько не навоюєш. Всі захвати досягалися кропіткою працею по розкладанню противника, накопиченням дрібних успіхів із великою перевагою сил та великими ж втратами. Адже, життя раба – небагацько й варте…

Перші серйозні спроби вдертися до Криму починаються ще у ХVII ст. Року 1687 стоп’ятидесятитисячне військо намагається напасти на Крим, та пішки долає й Перекоп. Напад був повторений через два роки, під тим же князем Ґоліциним, та з тим же успіхом: багатотисячні втрати – без жодних боїв.

Критичним став тільки рік 1736, коли справою зайнялися не коханці чергової цариці, а західні військові фахівці; коли Мініху вдалося нарешті форсувати Перекоп та прорватися аж до Бахчисараю. Одночасно ірландський пройдисвіт, граф Лассі захопив Карасу на сході Криму та поруйнував більше тисячі сіл. То був початок кінця.