Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

7. Знищення Криму

Знищення Криму, поряд зі знищенням Польщі, було чи не вершиною діяльності німецької повії на російському троні, двома найвищими її досягненнями; а значить – і вершиною Першої імперії. Читач може й обуритись тут словом «досягнення», але – що ж тут сказати? – краще пригадайте досконале визначення Т. Шевченка: «той мурує, той руйнує той неситим оком…» Для них таке щось – саме й є воно, досягнення. Квола Друга імперія вже не змогла ліквідувати чиєїсь незалежності, а Третя… Як і матиме успіх в цій галузі антилюдської діяльності, то тільки й єдино, завдяки дурості та продажності тих, хто представляє так званий «вільний світ».

Крим удалося знищити тільки 1783, коли було знищено Велику Січ Запорозьку, яка прикривала доступ до нього. Та де далеко не всі й дотримувалися примітивної політичної мудрості Івана Сірка, – завжди бити «басурмана»; тільки за те, що він є «басурман». Хоч добре відомо, що за добрі гроші той же Сірко сумлінно воював, бувало, за тих, кого у нас не гребували вирізувати прибічники «правої віри».

Не обходилися без допомоги татарів Криму й наші визнані гетьмани. Не мав би, можливо, таких видатних успіхів проти поляків Богдан Хмельницький; не обходились без них, ні Петро Дорошенко, ні Кость Гордієнко. Це Крим давав притулок, і Петру Іваненковi, і Петру Суховієнку. Бо, для політика, що розуміється на справах, Крим був природним запліччям та союзником України проти Москви. Не дивно, що коли поволі гинула Україна, обернена на московську руїну, – почав гинути й Крим.

Але, не всі розумілися на політиці тоді, не всі розбираються в ній і тепер на початку III тисячоліття. А тому, досить прикро буває читати щось подібне, написане ніяк не від розуміння сенсу історії:

Здобуття Чорного моря. В зовнішній політиці головна мета Росії забезпечити собі владу над Чорним морем. Для України найважливішою подією було опанування Криму російськими військами в 1783 р. Перестало існувати це розбишацьке гніздо, що протягом трьох сторіч безнастанно руйнувало українські селища. Але Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар, – це завдання виконала Росія і зробила Крим своїм бастіоном над Чорним морем. В 1798 р. Росія вперше здобула право свобідного переїзду для своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли; від того часу питання про владу над проливами стало одним з найважливіших питань європейської політики.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 254)

Ми не перший раз посилаємося на це джерело, на цю історію, та час пояснити, чому саме. У першу чергу для того, що вважаємо її найбільш об’єктивним із історичних видань совєцької епохи. Вдаємося, також, до значно більшої за обсягом iз сучасних видань, книги П. Р. Маґочі. Отже, – розберемо попереднє висловлювання, саме з пункту зору об’єктивності. Найгіршою похвалою для наведеного вище, може бути тільки ствердження очевидного факту: щось подібне могло би бути залучене до будь–якого підручника російської історії. Вражає й нескладність мислення: «розбишацьке гніздо»… «Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар…», – такі міркування можна вибачити тому хто вивчав історію в початковій росiйськiй школі, а не дипломованому професорові історії; що тут поробиш, – великодержавницький підхід. Чи не надто хутко забулося, скiльки ми перемагали з татарською допомогою?

Але, не менш цікаве й те, що наступило далі, по зруйнуванні отого «розбишацького гнізда».

Знищення татар відкрило епоху чорноморської колонізації. Широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання. Перед у колонізації вело дворянство, нове панство, що від російського уряду дістало окремі соціальні і економічні привілеї. Вже до кінця XVIII ст. поміщики набули в південній Україні вісім мільйонів десятин, а в дальшому часі збільшували свої простори, нерідко усуваючи з земель козаків та селян, що були тут першими поселенцями. На Правобережній Україні більшість панів становили поляки, як магнати Потоцькі, Браницькі та ін.; поруч з ними велику власність мали московські дворяни; тільки на Лівобережжі збереглися землевласники–українці, нащадки козацької старшини. На південних землях творилися величезні латифундії; на Київщині на поміщика припадало пересічно 460 десятин, на Полтавщині – понад 800, на Катеринославщині – 1100, на Херсонщині – 1200, в Таврії – 3500, а бували й велетенські господарства, як гр. Скавронської, що мала 55 000 десятин. Окрім дворян, починали купувати землю також великі купці та промисловці, як банкір жид Штіґліц.

(теж там, с. 254)

Отже, з окупацією Криму розпочалася шалена московська економічна та демографічна аґресія проти України, яку автор, утім, звалює персонально на якихось там Потоцьких та Браницьких. Ну, й – зрозуміло, на жида Штіґліца; наче навмисно, для того, щоби хтось інший прочитавши про це, – мав би підстави звинувачувати в антисемітизмі всіх українців. Чи ж у Росії не було російських або німецьких банкирів? – чи може вони землі не купували? Певно, що були, а от прискіпався ж до отого ницого Штіґліца…

До речі, а оті повищі «землевласники–українці, нащадки козацької старшини» з Лівобережжя, – хто ж то такі? – чи не ті, бува що раділи заведенню 1785 в Україні російського рабства? А предки яких чи найбільше галасували в Переяславі за «союз с Москвой», а потім скидали Івана Виговського? – чи не ота, бува, малоросійська потолоч?

Пишучи про те, що «широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання», – автор знову повторює московські ж побрехеньки про якесь там «Дике Поле», хоч як українець – мав би знатися на справах. Нагадаємо правду: всі ці терени здавна були паланками Великої Січі Запорозької, здавна адміністративно упорядкованими та загосподарьованими, хоч і без ужиття рабської праці та без істотних порушень екологічної рівноваги.

Історія Криму, географічно тотожнього Кримському півострові, є доволі добре відомою. Від кимеріян і до грецької держави Мітрідата, до наступних ґотів і візантійців. Здавна мали на ньому свої прибережні колонії й італійські ґенуезці. А Віллем Рубрук, що їздив із посольством до кагана монголів – пише, що чув іще подекуди ґотську мову, хоч це було вже в часи монголів.

Саме з усіма цими, підкреслимо – аборигенними народами (до того – з нашими історичними родичами, як не предками) і пов’язаний той Крим, що склався в історії. Ті, кого тепер називають татарами, були просто останньою етнічною складовою.

Саме з ними й пов’язаний той Крим, який ми знаємо, – Крим кипчаків. Це – тюркський нарід, на честь якого араби охрестили наш Великий Степ: Дешт–и Кипчак – Степ Кипчаків. Вони були відомі також як половці або куни (кумани). На початку приєднання Криму до Алтин Орду, адміністративним центром півострова аж до ХV ст. – було місто Крим, що й надало йому загальну назву (тепер – Старий Крим). Перші кримські золоті монети з’являються в обігу 1266, за хана Менґу Тімура. Упадок міста пов’язаний з приходом іншого Тімура – Ленка, після перемоги у битві на Тереку 1395, над ханом Алтин Орду Тохтамишем.

Монголи, що цікаво, не чіпали чужих колоній у Криму, розуміючи їх важливість для торгiвлі власної держави. Найбільшою з них стала ґенуезька Кафа (тепер Феодосія), заснована вже 1266, за монголів, – великий торговий порт, із якого вивозили до Західної Європи хутра, шкіри, шовки, тканини та східні прянощі. Цікаво, що серед предметів експорту був і хліб, та в досить великих кількостях. А це не може не свідчити й про широкі торгiвельні зв’язки Криму з континентом, із Україною. Під ґенуезцями місто проіснувало до 1475, до вторгнення турків–османів.

Великий мандрівник та учений–географ, бербер ібн Баттута з Танжеру, що навідав Алтин Орду на початку XIV ст., не лише милувався білими ночами у далекій північній Пярмі, але й ретельно описував усе, що бачив. Він пише, що нарахував у Кафі дві сотні суден нараз: військових як вантажних.

Кримське ханство було самозабезпеченою державою, та існувало не за рахунок грабунку або імпорту продовольства; скажімо, за нафтодолари (або за експорт рабів). Так, воно було самодостатнім, оте – в опінії недоумків – «розбишацьке гніздо», та годувало у себе силу людей. За совєцьких часів, по війні, населення Криму (уже російське) складало десь 2 млн. людей та не могло себе прогодувати. Навіть кефір привозили раз на тиждень із Москви за 1000 км (!), а виноградники були ними вирубані на опалення. А колись, у ханські часи воно було не менше 5 млн., та – не голодувало. Бо розгалужена система зрошення дозволяла плідно використовувати кожний клаптик землі на сухуватому півострові. Про це писав, зокрема, знавець Криму, наш Максим Кирієнко–Волошин: