Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Мор Беньовскі потрапив до російського полону та був засланий аж на Камчатку, але… Не така то була людина. Він збіг 1771 з іще двома або трьома десятками зеків, захопивши корабель у порті Пєтропавловска, та дістався Європи. Він, дивні справи, помер королем Мадаґаскару, захищаючи його від наїзду французів.

Цікавих людей народжувало воно часом, оте ХVIII ст. – вік Просвіти.

Подiл України мiж Росiєю та Польщею на час змiцнив позицiї обох конкуруючих iмперiалiзмiв в Українi, але неухильний подальший польський занепад був помiтний голим оком. В той час, як окупована Москвою схiдна Україна, переживши шок Батурiна та катастрофи 1709, сидiла тихо пiд малоросiйською старшиною на побiгеньках у московського пана, захiдна (пiд Польщею) дослiвно кипiла. Бо польське шляхетство, як завжди не визнавало жодних компромiсiв з «хамами». Та польська верхiвка, наче свiдомо наближуючи перший подiл Польщi 1772, – «наводила порядок», накликавши собi ж на шию Гайдамаччину. То було таке щось, як та Жакерiя у Францiї 1358, або Бауернкрiґ у Нiмеччинi 1524. З тiєю всього й тiльки рiзницею, що протяглася з 1734 по 1768.

Рух охопив Київщину та Подiлля – низка селянських повстань, яких придушувано в одному мiсцi, а вони спалахували вмить десь в iншому. Протягуючись так з року на рiк, бо ряди гайдамакiв поповнювалися як iз лав зруйнованого селянства, так i з Великої Сiчi Запорозької. Попри безнадiйно вже московську орiєнтацiю її верхiвки.

Найбiльшого розголосу набув фiнал Гайдамаччини – так звана Колiївщина. Повстання пiд керiвництвом 28–лiтнього запорожця Максима Залiзняка, поспiхом проголошеного гетьманом, та дещо старшого уманського сотника Iвана Гонти. Повстання було придушено, як пiдступом, так i далеко переважаючою силою росiйського вiйська. Яке суворо покарало власних «пiдданих». Зокрема М. Залiзняка, пiсля належних тортур, згноїли десь у Сибiру. А I. Гонту та тих iз ним, що вважалися польською власнiстю було передано полякам, де вони були покаранi зi звичною у них нелюдською жорстокiстю. Хоч це нiяк не допомогло їм уникнути Першого подiлу Польщi.

Повстання спiвпало у часi з конфедерацiєю у Барi, яка не мала успiху, в значному ступенi саме завдяки цьому. Повстанцi, годi казати, могли розраховувати на допомогу єдиновiрцiв, та мабуть i розраховувли, але… Гонта i Залiзняк були запрошенi до росiйського табору на переговори, та там i захопленi. Це дає привiд iще раз згадати добрим словом справедливих монголiв, якi стирали з землi саму мiсцевiсть, де бувало скоєно щось подiбне. Гайдамакам згiдно приписують небувалi звiрства, як польська, так i росiйська сторони, але вiрити їм обом, ми, шкода, не маємо жодних пiдстав. М. Бобжинськi оцiнює кiлькiсть жертов в Уманi на 20 000 людей, але… Чи не було це бiльше вiд населення тодiшнього мiста? – свiдчень гiдних довiри сучасникiв, як i самих гайдамакiв, ми, на превеликий жаль, не маємо.

Тарасу Шевченку дорiкали i дорiкають кривавiсть його «Гайдамакiв», але ж уся його провина лише в тому, що вiн просто вiрив тодiшнiм iсторичним джерелам. Але, тодi й бiльшiсть вiрила. Бо це лише ми, люди ХХ ст. з усiх бокiв оточенi повенню щоденної брехнi – сто разiв перевiримо, поки повiримо, а тодi… Не слiд забувати, що тодi тiльки починалося XIX ст.

Але, саме внаслiдок Гайдамаччини, де була задiяна сила запорожцiв – наблизилося те, що майже за пiвстолiття передбачав у своєму листi до Сiчової верхiвки – проникливий гетьман Пилип Орлик. Знищення й депортацiя Запорозької Сiчi.

Ще раз нагадаємо, що в Умані виникає оте повстання гайдамаків, яке уносить життя, так кажуть, до 20 000 людей; але – це дані польські та російські, яким саме тому й не слід так уже беззастережно вірити. Його з великим трудом придушує з польськими військами коронний обозний Стемпковський. Але, скористалися з цього й сусіди, виставляючи, ніби, кордон проти поширення розрухів на власні терени. Виступають австрійці, а з ними й Прусія, поготів, Фрідріх II – король пруський, вже 1769 уклав план часткового поділу Польщі та окупував для себе її західну частину – нижню течію Вісли. Дивлячись на це Австрія окуповує й собі прилеглу частину Польщі – Галичину. Росія забирає поки північний схід – Білу Русь: Полоцьк, Вітебськ та Могильов.

Зазначимо тут велику помилку Росії, що віддала Австрії Галичину, населену українцями та поляками. Бо згодом із Галичини розпочнеться польський визвольний рух, що призведе до виникнення міжвоєнної Польщі; звідти ж почнеться й український визвольний рух, який спричинить стільки клопоту Москві. Якби ще тоді їй пощастило би захопити та придушити Галичину, – все було би інакше.

Російський стервоїд дещо вичікує, але нічого не забуває, та потім 1793, користуючись, відволікаючою увагу Європи, Французькою революцією – захоплює західну половину Білої Русі, Поділля та мало не всю Волинь. Західний кордон Росії проходить тепер чи не за меридіаном, поміж Баром та Львовом, через Пінськ. А Прусія окуповує Великопольщу з Познанню та Калішем. Австрія не втручається цього разу. Російської «допомоги» запросила Тарговіцька конфедерація 1791, збіговисько підкуплених Москвою зрадників.

Фінал наступає 1795, коли придушується повстання Тадеуша Костюшки 1794–1795, та з карти Європи остаточно зникає держава Польща. Російський імперіалізм дожирає Польщу, захоплюючи Прибалтику, Литву та залишок Волині. Кордон зсувається до лінії Каунас – Гродно – Брест на Бузі. Прусія окуповує Мазовше, а Австрія прихоплює до Галичини ще й Малопольщу разом із Варшавою. Це – фінал трагедії.

Так, у сторіччя «Розуму та Просвіти», трьома імперіями, трьома імперіалістичними хижаками – була знищена незалежність цілого європейського народу. Трагічними були ці події для білоруського та українського народів, так само чужих народові російському, як і польський. Останні два потрапили при цьому з–під гніту європейського – під гніт відомої «цивілізації курних ізб».

З цього приводу може й повинно виникнути слушне запитання: як наприкінці отого «Віку Просвіти» в Європі, за епохи Франзузької революції 1789, що проголосила «Свободу, Рівність та Братерство», могла зникнути з мапи Європи ціла незалежна держава, поділена між сусідами? Та, ще такими, що у двох із них, Австрії та Прусії, – панували не люди, а закони (пригадайте хоча би того «мельника з Сан Сусі», який виграв судовий процес у самого короля Фрiдрiха II).

Складних відповідей не шукатимемо, для нас досить буде участі в цьому процесі Росії. Бо Росія спиралася у своєму розвиткові, як зсередини, так і ззовні, незмінно, на те, що є гіршого в людях. На те, що не потребує зусиль, як не потребує їх будь–яка розпущеність та розбещеність: на королеву хаосу – Ентропію. Не забудемо, що вона майстерно розкладала народи, перед тим, як їх порабити.

Бо, що то є російська імперська військова потуга, наш сучасник міг бачити або у Манджурії 1904, або на Мазурських озерах 1914, або на Віслі 1920, або у Фінляндії 1939–1940, або у Афганістані 1979–1989, або нарешті у Ічкерії 1994–1995. Чи не досить?

А з поділу Польщі, власне, й починається моральне розтління Росією Європи та світу, яке продовжується з наростаючою силою й у ХХ ст. Певно, що якби не отой Священий Союз, нав’язаний Росією Австрії, – й вона не зупинилася би в своєму розвиткові, може й не дійшла би розпаду 1917…

Бар на Поділлі стоїть і тепер, напівпусте підупале містечко, не на кожній карті знайти, колись важливий центр на великому торгiвельному шляху. Сьогодні там можна довідатись, коли та де «состоялась пєрвая маєвка», або – коли Бар був «освобождєн от нємєцко–фашістскіх захватчіков».

Але, марно було би, напевно, щось випитувати про Барську конфедерацію чи про її натхненника, героя двох народів нараз, – генерала Казимежа Пуласького, або Мора Беньовського.

Незалежна Україна входить у III тисячоріччя надійно похованою живцем під гімалаями імперського сміття, імперського історичного лайна… Бо марно довідуватись із цієї історії правди; хоч про знищення Великої Січі Запорозької, а хоч і цілої Польщі.