Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Історичну проникливість нашого філософа відзначає, хіба, провидіння можливих прикрих наслідків того, що ми тепер називаємо дегуманізацією науки, яка вже дещо давалася взнаки в його часи, але ще не звертала уваги сучасників, навіть у технічно розвиненій Європі. Він робить своє попередження у наступних словах (наведемо всього одне–єдине речення):

Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что на их надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и стати, полу и возрасту для того отворена дверь, что щастие всем без выбора есть нужное, чего кроме ея, ни о какой науке сказать не можно.

(теж там, с. 337)

Ідеться про філософію, яка відкриває людині двері до самопізнання, самодосконалення та внутрішньої гармонії. Яка, одночасно, визначає справжнє місце людини в природі. Що ж, все це теж – цілком слушне та сучасне. Нагадаємо ще раз, що визначення місця людини у світі, Всесвіті, – завжди було центральною проблемою саме східної філософії. На відміну від західної, формальної, суто аналітичної та схильної оперувати не досить чітко визначеними абстракціями.

Є речі нездійсненні, але такі, що їх буває повчально пустити на довілля уяви. Наприклад, а що сказав би великий філософ на щось подібне:

… все, що зараз відбувається з людством, підводить його впритул до виконання лише йому притаманної та передписаної місії – до керування природними процесами на земній кулі, а потім і в навколосоняшному просторі.

(И. Забелин, журн. Москва, № 5, 1968, с. 185)

Правдоподібно, не барячись відніс би цю думку до витворів злоякісного божевілля. І – насправді, яка ж тут потужна параноїдна сублімація одвічного російського месіанства! Саме на таких прикладах підтверджується абсолютна протилежність двох культур.

Розглядаючи філософію як шлях до самопізнання та самодосконалення, а в кінці – гармонійного існування в оточенні та світі, Сковорода надає першорядного значення таким поняттям, як «сродность» або її запереченню – «несродность»; це теж понад цікаво. «Сродность» – то є нахил або хист людини до чогось визначеного, до якогось виду корисної діяльності. Те саме, що слід культивувати в собі, та чим і займатись. Соціальним нещастям, як для людини, так і для суспільства, він вважає «несродность», коли людина (або люди), займаються тим, що їм невластиве, до чого вони від природи не здатні.

Ця «несродность», очевидно, колола вічі вже у Першій російській імперії, де сила давала владу, а влада – власність. Втім, це буде дещо розкрите, як у Доп. 1, так і у Доп. 2.

Приспана трохи у другій російській імперії, – вона візьме реванш потім. Бо саме на «несродності», коли просте володіння партбілетом відкривало людині всі дороги в суспільстві, – було принципово побудоване совєцьке суспільство.

Із чим саме пов’язане таке розповсюдження в російському суспільстві явища «нєсродності», що привернуло увагу освіченого українця, – є цілком зрозумілим. Це, з одного боку, – свавільність російського суспільства та поширення в ньому непрямих стратеґій. Із другого ж боку, це загальний низький фаховий рівень: примітивність в усьому. Обидва чинники не є незалежними, а пов’зані додатнім зворотнім зв’язком. Помітити це характерне явище – універсальної «нєсродності», мав, очевидно, саме Г. Сковорода, який впродовж трьох років спостерігав європейське життя, де ота «нєсродность» бувала радше прикрим виключенням.

Своєрідного верху «нєсродность» сягнула в совєцькому суспільстві, де людина з партбілетом могла керувати чим завгодно, не маючи при цьому жодних фахових знань. Керувати, хоч пожежною командою хоч театром, а хоч і науковим інститутом (такий приклад відомий авторові особисто, ще з довоєнних років).

Не можна заперечувати, що для нас сьогодні, стільки років спостерігаючих гризню за владу поміж лєнінськими куховарками, успадкованими від Третьої імперії, що пнуться керувати нашою Україною, – таке щось, як «нєсродність» – просто б’є у вічі. Робить цей розділ учення великого філософа – особливо актуальним.

Посмертні пригоди великого українського філософа в Росії, – теж заслуговують на згадку. Хоча б i для того, що ловили його й після смерті, та таки впіймали.

Григорій Сковорода був гідною відповіддю України на виклик віку «Просвіти». Однак, для Росії він – цей вік – пройшов непомітним, – туди не прийшла просвіта, там не знайшлося власних філософів. Не був філософом П. Я. Чаадаєв (1794–1856), достойний продовжувач справи Радіщєва, попри блискучий аналіз російської дійсності у «Философических письмах» (1831). Не був ним і популярний К. Н. Лєонтьєв (1831–1891), який – пам’ятаєте, навчив нас великій мудрості: «Я люблю поліцаймайстера, який підчас пожежі стьобнув би мене по потилиці, щоб я не стояв склавши руки. Без насильства не можна».

Не був філософом і В. С. Соловьєв (1853–1900), хоч обидва були видатними ідеологами царизму. Справа тут у тому, що філософія не можлива без логіки, а ця остання так і не знайшла собі місця, ні в російському дологічному та магічному мисленні, ні в суспільстві. Щоправда, з початку ХХ ст. стають відомі у світі філософи та публіцисти Д. Мережковський (1866–1941) і М. Бердяїв (1874–1948), але й вони обидва були українці, хоч і приписані до відомства російської філософії, яка з ними набула й зовсім пристойного вигляду. Але це не знімало питання: а хто ж був «пєрвим русскім філософом»?

Із багатьох років (чи не всіх трьохсот) нашого міжнаціонального спілкування, ми винесли один дещо сумний принцип: все українське, що не нищиться відразу – з часом стає російським.

Так було – дивна річ, навіть із таким усім відомим українцем, як Григорій Сковорода. Провісником чергової російської крадіжки став такий собі відомий В. Ф. Ерн (1881–1917), що полишив статтю в журналі «Вопросы философии и психологии» (№ 107, 11, 1911) – «Жизнь и личность Григория Сковороды»; ще через рік він видає книжку про філософа. Домінуюче почуття, здається, то щире здивування росіянина з приводу того, що «в полудікой Малоросії» міг з’явитися світові великий філософ. Але, то був лише початок. Вже у виданій 1922 в Берліні «Истории русской философии», – Григорія Сковороду об’являють «отцом русской філософії» та «пєрвим русскім філософом». Робиться це з порядним запізненням, бо в інших подібних випадках господа вєлікоросси бували непорівняно спритніші.

Сьогодні історія розділила нас, будемо сподіватись, що остаточно та навічно. Повертаємо собі потроху й те, що з нашого за ці темні сторіччя було награбовано. Найменше проблем саме з Григорієм Сковородою, який живучістю свого історичного оптимізму та нетерпністю до несправедливості, – є чи не найхарактернішою з особистостей саме української культури.