Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

9. Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»

Згодом чимало написано та ще більше набовкано про ідеї західних утопістів у Росії, про «сон Вєри Павловни», про їх наступне втілення після 1917 мрійниками, далекими від життя, у вигляді отих «коммун» та «колхозов», які поступово, рік за роком, – призвели до масової закупівлі хліба за кордоном за нафтодолари (а, якби їх не було?).

Але, хто ж пригадав при цьому предтечу «колхозов», таку важливу проміжну ланку поміж «фаланстєрамі» Фур’є та їх вершиною в совєцькі часи: «аракчєєвскіє воєнниє посєлєнія»?

А, для імператора Алєксандра I, сина Павла I, втілення цієї ідеї в керованій ним країні було не менш важливе, ніж перемога над Наполеоном для його зовнішньої політики.

Автором ідеї «воєнних посєленій» був, ніби, граф А. Аракчєєв (1769–1834), вихователь імператора – переможця Наполеона. Як він піднявся від капрала в Петергофі до графа, ми знаємо, але – все попереднє… Російських прізвищ Аракчєєви – не буває, є вірменські Ракчяни, які могли переробитись на Ракчєєвих (автор особисто знав такого), а навіть і на Аракчєєва. Отже, як він, був великою людиною Російської імперії, то прийдеться ще трохи нагадати, що то була за імперія. Про це ми вже писали, та не одного разу, але вичерпати цю тему навряд чи можливо; нагадаємо ще.

Російська імперія – утворення безнаціональне, однак, це не є й географічне поняття. Бо тереном цієї держави є те, що на даний час удалося захопити в інших. У таких державах власний етнічний елемент – нарід, – товчеться десь унизу. Його життєве призначення – необмежено експлуатуватись та накладати головою, відвойовуючи чужі землі, яким належить стати «русскімі зємлямі».

Може виникнути слушне запитання, а – навіщо, власне, він – цей нарід, – створив собі таку державу? Але, природні процеси чиняться без чийогось бажання, за власними законами. Як створив сам, то найбільш реалістичною відповіддю буде, мабуть, таке: бо він є душевно хворий, а значить – юридично недієздатний. А значить – нема з кого й питати.

Як цілий нарід потрапляє до такого стану – то вже питання особливе, та заслуговує на цілком окремий розгляд. Однак, таких схиблених народiв впродовж історії, як ми знаємо, було навіть кілька; хоч інфікувалися – безумовно, – одне від одного.

На верху імперії, там, де вирішують, крутиться різний іноземний набрід поспритніше, якось–такось засвоївши нашвидкуруч місцеві звичаї, аби не колоти вічі. Не була виключенням і Росія: Лефорти, Остермани, Бірони, Мініхи, – це ті, що очевидні, а скільки різного мотлоху укривалося за зросійщеними прізвищами, на зразок Аракчєєва?

Бiльше від того, жоден із російських імператорів, можливо – починаючи з Пєтра I, – не був росіянином, а вже з Павла I, завідомого напівнімця, – пішли й самі німці (Алєксандр I і Ніколай I – були німцями на 3/4). Отже, чи не вся правляча верхівка Росії складалася ще тоді з випробуваних «інтернаціоналістов». Склад цього наброду, однак, змінювався за обставинами. Захоплення Прибалтики створило в Петербурзі владу латисько–німецької мафії. Приєднання України залучило різних Разумовскіх та Бєзбородков. «Покореніє Кавказа» наповнило петербурзькі салони кавказькими пройдами, як от наступний граф Лоріс–Мєліков (Мєлікян), або – можливо, й граф Аракчєєв.

Він був високий, сутулий, дуже жилуватий, з великим довгим лицем, із розкуйовдженим чорним волоссям; близько посаджені свинцеві очі під лахматими бровами. Довгі руки мавпи. Деяку, вже психічну характеристику дав йому Дмитро Мережковський:

«Просто фрунтовый солдат» – сказав про нього Пушкін.

Але, це не так просто, весь петербурзький період історії створив Аракчєєва, отримав у нього те, чого хотів.

«Без лести предан» – в цьому гербі є ціла релігія.

«– Что мне до отечества! Скажите, не в опасности ли государь? – скрикнув він у дванадцятому році перед вступом Наполеона до Росії. – Провались батьківщина, хай живе цар; не бути всім, бути одному, такою є релігія».

(Д. Мережковский, Полн. соб. соч., Санкт–Пб, 1912, т. ХV, с. 110)

Так, це насправді релігія, ідея, якщо хочете; вона змінилася з часом, царі відійшли, їх замістила абстракція – держава. Одне слово, була би держава, «єдіная і нєдєлімая», а все iнше під неї, – «народи і народності», «нації і національності», – завжди десь знайдеться. Але, продовжимо посилання:

Дух небуття, дух людобойної казенщини втілився в Аракчєєві до такого ступеню, що майже не видно на ньому людського обличчя, як на гоголівському Вії: «обличчя було на ньому залізне».

Залізне обличчя Аракчеева – обличчя єдиновладдя. Нема Аракчєєва, є аракчєєвщина – безсмертна засада. Найжахливіше в ньому це нелюдське, нетутешнє, «вієве».

(теж там, с. 110)