Розділ «СХІДНЕ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я. АРАВІЯ»

морської торгівлі спричинили інтенсивну фінікійську колонізацію. Засновані фінікійцями колонії та факторії нерідко ставали містами, елітним прошарком у яких, звісно, були фінікійці, а робочою силою — туземне населення. Окремі колонії, передовсім Карфаген, самі вдавалися до колоніальної експансії.

Найдавніші фінікійські колонії з’явилися в XII ст. до н. е. на Кіпрі та в Північній Африці. У X ст. до н. е. колоніальна експансія фінікійців сягнула Піренейського півострова, трохи згодом — далекої Англії та західноафри-канського узбережжя. Припинив фінікійську колонізацію в середині II ст. до н. е. Рим, який знищив її тодішнього ініціатора — Карфагенську державу.

Познайомимось з основною фінікійською колонією — Карфагеном, який перетворився в одну з наймогутніших держав Середземномор’я.

Карфаген ("нове місто") заснувала наприкінці IX ст. до н. е. група опозиційних тірському царю аристократів, очолюваних сестрою царя — Еліссою (ця енергійна жінка стала царицею Карфагена). Населення раннього Карфагена займалося в основному посередницькою торгівлею, трохи — ремеслами і зовсім мало — землеробством. Поступово Карфаген став одним із провідних торговельних центрів Середземномор’я, залишивши далеко позаду у цьому відношенні свою метрополію — Tip. До середини VII ст. до н. е. він настільки зміцнів, що сам став на шлях колоніальної експансії, встановивши свій протекторат над північно-африканськими колоніями Фінікії. Його імперські замашки наштовхнулися на рішучий супротив греків.

До середини V ст. до н. е. завершилося формування Карфагенської держави — великої і чи не наймогугнішої в Західному Середземномор’ї. Долаючи запеклий опір тубільного населення та греків, вона підкорила територію сучасного Тунісу та Алжиру, населену пвнічноафриканськими племенами, невелику частину Атлантичного узбережжя північніше Геркулесових стовпів, південно-західні області Іспанії, частину Болгарських островів і Сардинії, фінікійські міста на заході Сицилії, острови між Сицилією та Африкою. Ядром цієї держави став Карфаген, у якому мешкало близько 200 тис. городян, та підпорядкована йому хора — довколишні території, поділені на територіально-адміністративні області. Стосунки завойованих територій з Карфагеном були неоднаковими. Ті з них, що розміщувалися ближче до метрополії, перебували в більшій залежності. Загалом же колонії Карфагена були тією чи іншою мірою самоуправними.

І в соціально-економічному, і в політичному відношенні Карфаген більше відповідав античним, аніж старосхідним стандартам. У державі широко використовувалась праця рабів, до яких примикали групи залежних виробників. Хоч іноді в Карфагені ненадовго встановлювалася монархія, він здебільшого був республікою. Влада в державі формально належала народним зборам, проте реально нею керували олігархічні ради, до складу яких входили патриції. Отож, на відміну від фінікійських міст-держав, Карфаген був полісом античного типу.

На останньому етапі свого історичного розвитку, від середини V ст. до н. е. до середини II ст. до н. е., Карфагенська держава намагалася

відвоювати у греків Сицилію, а в 60-х роках III ст. до н. е. вступила в смертельний двобій з Римом. За словами Бертольда Брехта, з римською військовою потугою "великий Карфаген вів три війни. Після першої (264—241) він ще залишався великою державою, після другої (218—201) він ще існував, після третьої (149—146) канув у небуття".

Стосунки між колоніями та метрополіями були, звичайно, не найтеплішими, оскільки колонії прагнули розвиватися самостійно, а метрополії це аж ніяк не влаштовувало. Проте спільність торгових інтересів, потреба в колективній обороні від зазіхань інших морських держав, належність до однієї релігійної общини спонукали як перших, так і других до розумних компромісів.

До речі, свої морські розвідки фінікійське купецтво здійснювало в найсуворішій таємниці від потенційних конкурентів, тому в джерелах вони не відображені. Зокрема, карфагенці добували сировину для виробництва знаменитого пурпуру біля Канарських (Пурпурних) островів і тих, хто знав про їх місце розташування, вбивали чи виривали їм язика й залишали на острові. Аборигени цих островів донині спілкуються між собою за допомогою свисту, причому такого гучного, що його чутно за кілька кілометрів.

Основним предметом фінікійського експорту була пурпурна фарба, яка мала багато відтінків — від яскраво-червоного до темно-фіолетового. Нею фінікійські майстри фарбували свій текстиль, тонкі єгипетські полотна, а пізніше — й китайський шовк. Тканина, пофарбована фінікійським пурпуром, довго не линяла й не вигорала; вона коштувала дуже дорого, тому йшла майже виключно на пошиття царського вбрання та храмових завіс. Пурпур фінікійці виробляли з молюсків, колонії яких були в Середземному морі, в тому числі біля фінікійського узбережжя. Чималий зиск мали вони також від торгівлі склом, виробництво якого налагодили в VII ст. до н. е., після більш ніж тисячолітньої скляної монополії єгиптян, с ід он ці. Скляне виробництво в С’щоні особливо розквітло вже в римську добу, коли сідонці навчилися видувати скло, а в середньовічні часи воно стало матір’ю знаменитої венеціанської скляної мануфактури. Фінікійці прославилися також своєю технікою бронзового ливарництва та різьбою по слоновій кістці.

Історичні джерела мало що повідомляють про суспільні відносини в фінікійських містах-державах. Очевидно, найважчі фізичні роботи у фінікійців виконували раби-іноземці, бо слідів існування в них боргового рабства не виявлено. Але де брали вони рабів, якщо ні з ким не воювали? Найімовірніше, задовольнялися купленими рабами та викраденими іноземцями.

Політичний устрій фінікійських міст-держав був монархічним. Царі користувалися чималою владою, проте далеко не авторитарною. До Елліністичної доби фінікійці своїх правителів не обожнювали. Міські общини змушували царів зважати на їхню думку при вирішенні внутріполітичних питань, але зовнішня державна політика залишалася прерогативою царської влади. Такий політичний дуалізм, мабуть, пояснювався співіснуванням двох економічних секторів: царського та общинного.

Наприкінці II тис. до н. е. політичне лідерство у Фінікії перебрав на себе найбагатший Tip, царі якого поширили свою владу й на Сідон. Тіро-Сідонське царство досягло розквіту в Х ст. до н. е., за царювання Ахірама (Хірама). Він виторгував у єврейського царя Соломона горбисту територію біля Ліванської прибережної рівнини — Галілею, посилив фінікійський вплив на окремі князівства Кіпру, розбудував Tip, спорудивши на скелястому острівку Новий Tip. Прісну воду сюди спершу доправляли з материка, проте згодом удалося виявити й місцеве джерело.

Фінікійці ні з ким не воювали. Вони, очевидно, вважали, що привласнювати чуже шляхом торгового обману надійніше й безпечніше, аніж за допомогою воєнного розбою.

Поступово фінікійське купецтво стало тіснити в державному апараті родову аристократію й, урешті-решт, перетворилося на можновладних князьків. Унаслідок посилення олігархічних тенденцій царська влада в Тіро-Сідонському царстві підупала. З п’яти найближчих наступників Ахірама троє пішли в інший світ не без допомоги царедворців. Отож створити сильну централізовану державу фінікійцям не вдалося.

Фінікійці, як і решта народів Східного Середземномор’я, жили в оточенні сильніших сусідів. їм удавалося лише на короткий строк скинути з себе іноземне ярмо. В III—II тис. до н. е., як уже згадувалося, Фінікія була єгипетською вотчиною. Опісля, коли Єгипет занепав, вона потрапила в міцні обійми Ассирії. Втім, ассирійці ставилися до фінікійських міст-держав порівняно толерантно, бо мали в них вигідного торгового партнера, до того ж не могли обійтися без фінікійського флоту. Острівні міста Tip і Арвад робили вигляд, шо їх цілком влаштовує перебування під ассирійською опікою й справно платили данину, тому з фінікійських міст лише невгамовний Сідон став жертвою ассирійського гніву. Після загибелі Ассирії Фінікія потрапила під жорсткий контроль Халдейського царства. Цього разу з фінікійських міст легким переляком відбувся лише Tip, проте він втратив своє лідерство. Полегшено зітхнули фінікійці після утворення в середині І тис. до н. е. Перської імперії. За нового співвідношення сил на міжнародній арені фінікійці ще раз показали себе тертим калачем у політиці. Вони самі напросилися сплачувати персам данину — і зворушені такою запопадливістю перси залишили їх у спокої, навіть добавили їм території (від Ісської затоки на півночі до Аскалона на півдні) та дозволили створити федерацію Tipa, Сідона й Арвада. Фінікійське купецтво, вірне своїм традиціям, відразу ж узяло на себе міжнародну торгівлю персів, навіть стало чеканити свою срібну монету. Стосунки між фінікійцями та персами захмарилися в середині ГУ ст. до н. е., коли сідонці, яких знову підвело політичне чуття, дочасно повстали проти перського панування, й перси, обуренню яких не було меж, зрівняли Сідон із землею. Проте сідонці не були б сідонцями, коли б вони й цього разу не підняли рідне місто з попелу та руїн.

В Елліністичну добу Фінікія увійшла до складу Сирійської держави Селевкідів, а в 63 р. до н. е. стала римською провінцією. Фінікійці зрештою розчинилися серед сирійськоі людності.

Щодо континентальної Сирії, то в ній політичне лідерство в І тис. до н. е. належало Дамаску, який посилився з приходом туди наприкінці II тис. до н. е. арамейських племен. Дамаск здійснив ряд територіальних завоювань на півдні й спершу успішно чинив опір ассирійській експансії у Східне Середземномор’я. Зокрема, в другій половині IX ст. до н. е. дамаський володар Бенхадад III захопив ізраїльські землі в Зайорданні й зробив своїм данником Іудею. Йому вдалося також утворити воєнний союз швнічносирійських князівств проти Хаматського царства в басейні річки Оронто. Отже, ненадовго все Східне Середземномор’я, за винятком фінікійських міст-держав, стало підвладною територією дамаського царя. Проте Дамаск звалив на свої плечі явно непосильну ношу. Очолюваний ним воєнний союз невдовзі розпався — і ассирійці вже наприкінці IX ст. до н. е. дали ясно зрозуміти, хто має стати справжнім володарем країни Ханаан. У 732 р. до н. е. вони зруйнували Дамаське царство і ввели його до складу своєї імперії. Наприкінці VII ст. до н. е. сирійські землі увійшли до складу Халдейського царства. Пережила Сирія й персидське завоювання, а після загибелі Перської держави стала складовою частиною елліністичної держави Селевкідів.

Рівнем свого господарського розвитку Сирія поступалася фінікійським містам-державам. Для широкомасштабного землеробства ЇЇ землі були непридатні, тому її арамейське населення займалося переважно кочовим скотарством та посередницькою торгівлею. Арамеї познайомили місцеву аморейсько-хурритську людність з верблюдами, без яких важко навіть уявити собі караванну торгівлю в напівпустелі. Жителі Дамаска, який лежав на прадавніх караванних шляхах, перепродували Тіру придбану ними в сусідів-степовиків білу вовняну тканину, вправні дамаські ковалі виробляли на продаж неперевершену холодну зброю з каппадокійського заліза.