Розділ «СХІДНЕ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я. АРАВІЯ»

Фінікія була приморською країною, що її відмежовував зі сходу невисокий гірський хребет Ліван, похилі схили якого в бік моря вкривала вічнозелена середземноморська рослинність. Гірські схили фінікійці обжили майже до самих вершин.

Арабіст І. Ю. Крачковський так описав ліванський гірський пейзаж: "Дорога майже весь час іде вгору; чим вище — тим більше гірських річок, більше води, а отож і більше зелені, на яку загалом Ліван не надто щедрий. Але завдяки високій місцевості тут зелень не стільки південна, скільки середньої смуги. Багато сріблястих тополь, і, можливо, тому одне село зі своїми чистенькими мазанками, через яке ми проїжджали при місячному світлі, дуже нагадувало мені Малоросію".

Вологі морські вітри приносили у Фінікію вдосталь опадів, так що іригація в ній була не потрібною. Берегова лінія Фінікії рясніла зручними для мореплавства бухтами та природними гаванями. Основним сировинним багатством країни були знамениті кедрові ліси, які давали добротний будівельний матеріал, смолу, дерев’яний клей, ароматичні олії.

Сирія, на відміну від Фінікії, морською країною не була, хоч і мала вихід до моря. Через її територію протікала невеличка річка Оронт (теперішня Аль-Асі), яка проклала собі шлях між горами Лівану й Антил Івану. Повернувши у своїй нижній течії круто на захід, ця річка плинула через нині майже сухі озера та болота і впадала в Середземне море. Через її гирло в Північну Сирію проникали вологі морські вітри, тому сирійські землі добре зрошувалися й непогано родили. За Антил Іваном, у напрямку Сирійської пустині, лежали два оазиси — великий — Дамаска та невеликий — Пальміри. Через них вели прадавні караванні шляхи.

Територію Палестини окреслювали південне передгір’я Лівану та північно-західні кордони Аравійського півострова. Через країну протікала невеличка річка Йордану, яка витікала з південних відрогів Антилівану і впадала у Мертве море — неглибоке озеро з водою, в шість разів солонішою за морську (через це в ньому повністю відсутня органіка). Річка поділяла Палестину на дві географічні зони. На схід від неї простягалася непридатна для землеробства степова та гориста місцевість, а на захід — територія, що радувала око полями, садками, виноградниками, луками та пасовиськами. На півночі Палестини височіли гори з засніженими вершинами, на південних же окраїнах починалася Сирійсько-Аравійська напівпустиня.

Південне узбережжя Мертвого моря обрамляє пасмо пагорбів, серед яких (наслідок вивітрювання) є соляні стовпи, схожі своїми обрисами на людську постать. Існує думка, що саме вони послужили основою для біблійної легенди про перетворення Богом надміру цікавої жінки праведника Лота в соляний стовп.

Із сировинних ресурсів Палестина мала глину та будівельний камінь. Природа, таким чином, виявилася скупою на промислову сировину, натомість стимулювала торгову діяльність (через Палестину пролягали прадавні караванні шляхи).

Відкрите всім вітрам Східне Середземномор’я образно називають прохідним двором Передньої Азії, перехрестям народів. Розібратися в етногенезі його населення дуже складно, доводиться мати справу в цьому питанні виключно з науковими гіпотезами.

Етногенез і ментальність населення

Встановлено, що Східне Середземномор’я було залюднене ще в палеоліті, що на територіях Палестини та Сирії вже у VIH тис. до н. е. існували поселення землеробів, причому іноді захищені потужними мурами (наприклад, Єрихон). Але хто заснував ці прадавні осідки? Нині будівельниками цих поселень-фортець найчастіше називають стародавніх семітів. Мовляв, саме із Східного Середземномор’я відбулося розселення семітів у Передній Азії: східних (аккадців) — у Південній Месопотамії, південних (аравійців та арабів) — на Аравійському півострові, західні ж семіти (ханаанейці, амореї та арамеї) залишилися на батьківщині — у країні Ханаан (Сирія та Палестина).

До західних семітів підселилися під час своєї міграції із Закавказзя племена хурритів. Десь наприкінці

III тис. до н. е. на східно середземноморському узбережжі осіли вузькою смугою західно семітські племена фінікійців (цей етнонім, що має іноземне походження, перекладають як "темно-червоні", він, таким чином, напевно, пов’язаний із знаменитим фінікійським пурпуром). Фінікійці спершу називали себе, за назвою рідних міст, сідонцями, бібл-цями, арвадцями тощо, а потім взяли самоназву ханаанейці, яку одні дослідники вважають похідною від слова пурпур, інші — від староєврейського слова хана, що означало "фанатик", "одержимий". Геродот повідомляв, що предки фінікійців, нібито мешкали на узбережжі Еритрейського (Аравійського) моря. Якщо це відповідало дійсності, то можна припустити, що з обжитих місць їх зігнав, скоріше всього, сильний землетрус.

У XVIII—XVI ст. до н. е. Палестина стала центром розселення кочівників-гіксосів, які мігрували аж у Єгипет. Щодо стародавніх євреїв, то вони осіли в Палестині в другій половині II тис. до н. е.

Етногенез стародавніх євреїв не з’ясований. Донедавна переважала гіпотеза, згідно з якою їхніми предками були племена хапіру, в назві яких вбачали архаїчну форму етноніму "єврей". Нині хапіру частіше вважають не етносом, а етнічно неоднорідною соціальною верствою, ізгоями-втікачами, рух яких нагадував утечу закріпачених селян у козаки. Хапіру наймалися на службу до чужих володарів, на початку XIV ст. до н. е. чимало їх мешкало в хурригській державі Амурру, яка виникла на прикордонні Фінікії та Сирії. Іноземці називали мешканців цієї держави амореями, тобто "західниками", самоназва ж їхня була, здається, сутії. Перший цар Амурру, охочий загрібати жар чужими руками, намовив хапіру повстати проти єгипетського володарювання в Східному Середземномор’ї. Внаслідок цієї авантюри хапіру під військовим тиском Єгипту, мабуть, розчинилися серед ханаанейського населення, царство ж Амурру зовсім занепало, а в XII ст. до н. е. його взагалі зітерла з історичної карти страшна навала морських народів.

У другій половині ХНІ ст. до н. е. з Північної Месопотамії чи, можливо, з аравійських степів у південні області Східного Середземномор’я забрела чимала група семітів, яких, найімовірніше, прогнали з обжитих місць хуррити та кассити. Цим семітам випали різні історичні долі: одні злилися в пустині з арамеями та арабами, інші (моавитяни та аммонитяни) осіли в Зайорданні чи (едомітяни або ідумеї) поселилися південніше Мертвого моря. Проте кілька племен продовжили кочове життя. За ними закріпилася назва хаібрі (’ібрі), яка означала "ті, що прийшли з-за річки" чи, можливо, походила від якогось Евера. Нині семітологи все більше схиляються до думки, що саме ха-ібрі) а не хапіру були предками стародавніх євреїв і від них, а не від хапіру виводять етнонім "єврей".

Слід зазначити, що етнічний склад стародавніх євреїв не був однорідним. Вони аж до схилку своєї стародавньої історії практикували змішані шлюби, шо виразно зафіксовано у старозаповітній традиції: "А Ізраїлеві сини сиділи серед ханаенянина, хіттеянина, і амореянина, і періззеянина, і хіввеянина, і євусеянина. І вони брали їхніх дочок собі за жінок, а своїх дочок давали їхнім синам, та служили їхнім богам" (Суд. 3: 5—6).

У XII ст. до н. е. на морській окраїні Палестини, південніше Фінікії, осіли двоє племен морських народів (чи, як їх називають сирійські джерела, народів півночі) — філістимляни та чакара. Ці індоєвропейські племена заснували там союз п’яти міст (Гази, Ас кал б на, Аккарона, Гати та Ашдбда). Етнонім філістимлянин стародавні євреї вимовляли пелшитим, отож він дав назву країні — Палестина. В утворенні східно середземноморського населення брали участь також єгипетський та месопотамський етноси.

Таким чином, етнічний склад населення Східного Середземномор’я в давнину був украй неоднорідним, що поряд з уповільненим соціально-економічним розвитком регіону стало перешкодою для появи там сильних централізованих держав.

Якою була ментальність стародавніх народів Східного Середземномор’я?

Ключовою фігурою людності цього регіону був торговець-семіт, що його відомий англійський етнограф Дж. Дж. Фрезер охарактеризував таким чином: "Гнучкий, далекоглядний і спритний, він нізащо не знехтує нагодою повернути все на свою користь, уміє досягати свого не силою, а хитрістю й не дуже розбірливий у засобах, завжди готовий перехитрити й ошукати свого суперника". Стародавні греки не особливо симпатизували фінікійцям. Плутарх, наприклад, уважав їх "похмурими, сповненими гіркоти людьми, покірливими володарям, тиранічними по відношенню до тих, хто від них залежав, жалюгідними в страху, лютими, коли їх зачіпають, стійкими у своїх рішеннях і настільки обмеженими, що вони несхвально ставляться до будь-якого гумору й доброти". Деякі ж автори, навпаки, підкреслювали природний розум фінікійців.