Розділ «ТемаХ. УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА ABCTPO-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. ЕПОХА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ XVIII — КІНЕЦЬ XIX СТ.)»

Члени "Гмін" вважали себе "поляко-русинами". Вони намагалися представляти, окрім польських, також і українські інтереси, бо, мовляв, на протязі століть відбулися великі зміни і український народ вже присвоїв собі польську культуру.

Різниця в діяльності "Гмін" і "Громад" полягала в тому, що "Гміни" мали чітку мету: визволитися з-під влади Російської імперії і федеративно об'єднатися з Литвою та Польщею в одну державу. "Громада" ж не мала чіткої програми дій, вона ставила собі за мету просвіту народу, пристосовувала свою діяльність до вимог дня.

Повстання поляків почалося в січні 1863 p.. І хоч воно увійшло в історію як польське повстання, але більша його частина пройшла на українській території. Більшість боїв і сутичок цього повстання відбулися в Україні, і багато хто з української інтелігенції відіграв у ньому домінуючу роль.

Польські джерела свідчать, що на початку повстання було лише 10 тисяч повстанців, погано одягнених, без достатньої кількості зброї. Була це переважно молодь, незвикла до випробовувань, незагартована в боях. Російський уряд кинув проти повстанців ледве чи не 83-тисячну армію зі 120 гарматами.

Повстання мало характер інтелігентсько-шляхетський. Щоправда, були видані спеціальні прокламації (летючки) до українського населення, кілька відозв і так звані "Золоті грамоти". Але народ не пішов на неясні обіцянки і повстання не підтримав. Нерозсудливість повстанців підтверджується багатьма прикладами. Ось один з них: група київської молоді вирушила із зброєю в руках на село, щоб підняти народ. В деяких селах їх зустріли із співчуттям. Та в незнайомому їм селі Солові їв ка Радомиського повіту місцеве населення поставилося до них вороже. Селяни оточили повстанців, більшість цих підлітків і юнаків повбивали, а решту їх захопив загін російської армії. Таке вороже ставлення українських селян до польських повстанців пояснюється віковою неволею України під Польщею.

В ході повстання бої йшли в різних місцевостях Польщі, Литви, Білорусії. В Україні повстанням було охоплене все Правобережжя. Всього за час повстання в боях з російською армією загинуло до 30 тисяч повстанців, російське командування розстріляло понад півтори тисячі чоловік, а 150 тисяч чоловіків і жінок заслали до Сибіру.

На Правобережній Україні уряд Росії закрив всі польські школи, католицькі монастирі і конфіскував багато польських маєтків. Так героїчні зусилля поляків пішли нанівець. Царизм жорстоко розправився з повстанцями. Постраждали також і українці. Поляки пробували відбудувати "історичну Польщу з 1772 року", або, як вони казали, "Польська од можа і до можа". Якби ж вони стали на позиції рівності українців і поляків, то повстанці могли б знайти підтримку серед українського народу в боротьбі проти спільного ворога.

Отже, "Польська по Дніпру" не вийшла. Іван Франко в статті "Наш погляд на польське питання" писав: "Хто перегляне історію польських повстань із нашого віку — в роках 1831, 1846 і 1863, — той вичитає в ній кривавими буквами написану історію систематичного і неулічимого засліплення... З трагічною фатальністю одно за одним покоління перлося в ту бездонну пропасть і погибало в ній".

Далеко не всі українці прихильно поставилися до польських повстанців. Селяни відповіли масовим виробництвом саморобних списів по сільських кузнях. Київські ж "громадівці", не знаючи, як обернеться справа, стали закликати на Кожум'яках, на Преорці та Деміївці козачі курені, щоб збройно виступити проти поляків на випадок їх перемоги. Однак це не завадило царським властям переслідувати як повстанців-поляків, так і вірнопідданих "громадівців".

І самодержавство, і російська громадськість вбачали в українофільстві небезпеку для режиму. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень сприймалося урядом як підривна діяльність. Військовий міністр Мілютін попереджав царя про наміри хлопоманів утворити самостійну українську державу.

Російська періодична преса ("Вестник Юго-Западной России", "Киевлянин", "Московские ведомости") розпочали злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. А російська інтелігенція, яка раніше дивилася на українофілів як на дивакуватих прихильників барвистого регіоналізму, стала вбачати в них справжню загрозу імперії. Причому росіяни вважали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на Правобережжі, а поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаблення польських позицій в цьому регіоні.

"Громадівці" з усієї сили запевняли владу у своїй лояльності. В.Антонович і 20 учасників київської "Громади" у відкритому листі запевняли російську публіку в тому, що їхньою метою є лише освіта народу і що всякі "розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки не потрібний, а й некорисний". Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати "малоросійським наріччям" дозволялось лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Незабаром після цього "Громади" було розпущено. Перестала видаватись "Основа". Цілу низку українських діячів було заслано у віддалені куточки імперії.

Майже ціле десятиліття українофіли очікували свого часу. На початку 70-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватись. Цензура послабилась, кияни стали поступово відновлювати громадівську діяльність. В. Антонович вже став на цей час професором Київського університету. Разом зі своїми товаришами, а також в співпраці з такими молодими помічниками, як М. Драгоманов, О.Русів, М. Зібер, С.Подолинський, В. Антонович таємно утворив "Стару громаду" на відміну від нових громад, що складались переважно з студентів. Українофіли знову зосередились на неполітичній діяльності.

Вона значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення Російського Географічного Товариства. Українофіли масово записувались у цю напівофіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали видавати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали документи з вітчизняної історії. В 1875 р. "Стара Громада" придбала російську газету "Киевский Телеграф", перетворивши її на рупор провідних громадівських ідей.

"Стара Громада" трималася осторонь революційних організацій і не брала участь ні в яких революційних виступах. Однак це не означає, що громадівці уникали впливу на суспільне життя України. Навпаки, вони вели свою громадську роботу дуже широко, досліджуючи розвиток політичних та економічних обставин, намагаючись використати їх для зміцнення почуття єдності в українському народові, перш за все серед інтелігенції. "Громада" звертала пильну увагу на розвиток земств і міського самоврядування. Ціла низка ЇЇ членів брала активну участь у цих установах і тим самим захищала власне інтереси українців. Але найбільше значення надавала "Громада" розвиткові науки і освіти.

Між членами "Громади" була низка знаменитих спеціалістів, які досліджували різні боки української історії. Історичні дослідження накопичувалися у виданнях Археографічної Комісії, офіційної установи при київському генерал-губернаторові. В цій установі надрукував багато які з своїх праць проф. В. Антонович. До речі, в свій час в цій Комісії працював і Т. Шевченко.

Але основним центром української науки став Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства. Тут опубліковано "Історичні пісні українського народу" В. Антоновича і М. Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П. Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні досліди на основі перепису населення Києва, — все це були фундаментальні наукові видання. З ініціативи українських вчених, в 1874 р. в Києві відбувся археологічний з'їзд. Він дав можливість переглянути здобутки українознавства і підніс авторитет української науки.

Поле культурної роботи тимчасом помалу розширювалося і вона вже приносила очевидні плоди. Українознавством займалися і здобули на цьому собі ім'я в науці: в археології—В. Антонович, в антропології — Ф. Вовк, в етнології — М. Драгоманов, в статистиці — О. Русів, в мовознавстві — М. Потебня. М.Костомаров у своїх барвистих монографіях змалював героїчну боротьбу українського народу за волю. П. Куліш намагався дати критичний огляд минулого України.

Користуючись з певного пом'якшення цензури, громадівці видали друком цілу низку науково-популярних видань. Одночасно "Громада" пильно дбала про розвиток вітчизняної літератури. Саме тоді в розквіті творчих сил знаходилися письменники — П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський, драматург М.Старицький, а композитор М. Лисенко заклав основи під нову українську музику. Успіхи в галузі науки, культури та мистецтва ще більше зміцнили становище "Старої Громади".

Діяльність "Просвіти", Заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути її обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов та інші встановили контакти з українцями в Галичині — "народовцями" і в їх пресі пропагували свої погляди, заборонені в Росії.