Розділ «ТемаХ. УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА ABCTPO-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. ЕПОХА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ XVIII — КІНЕЦЬ XIX СТ.)»

Після реформи 1861 р. в Україні почався бурхливий соціально-економічний розвиток. Товарно-грошові відносини дедалі глибше проникали в сільське господарство. Почала змінюватись структура землеволодіння— поміщицьке землеволодіння скоротилося на 1/3. Селянське приватне землеволодіння зросло в 4 рази. Та все ж більшість земель залишалася в руках поміщиків.

На Лівобережжі переважали невеликі поміщицькі маєтки, тому їх господарі трималися за докапіталістичні форми господарювання — відробітки. На Правобережжі, де були великі маєтки, а також приватні цукрові заводи і ґуральні, їх власники мали гроші для розвитку технології. Тут капіталістичні стосунки виникали раніше.

Тому в 90-х pp. відробіткова система переважала лише на Чернігівщині, а взагалі ж кількість найманих робітників у сільському господарстві сягала 2 млн. чоловік.

Дуже швидко розвивався залізничний транспорт. Залізниці взагалі були тоді великим носієм цивілізації. Першими були прокладені магістралі Одеса — Балта — Кременчук — Харків, Курськ — Київ —

Бал та. Утворилися величезні транспортні центри — Київ, Харків, Одеса. Було організоване велике державне залізничне господарство, яке на 1900 р. становило 3/4 залізничної мережі України.

У 90-х pp. в залізниці було вкладено стільки ж капіталів, як у промисловість. Попит на рейки, рухомий склад та кам'яне вугілля став основою промислового піднесення. Завдяки вкладенню іноземних капіталів видобуток вугілля в Донбасі виріс з 6 млн. пудів у 1860 р. до 671 млн. пудів у 1900 р. Швидко розроблялися поклади залізної руди в Кривбасі. Англійські підприємці вклали кошти в металургію. На кінець століття в Україні працювало 17 великих металургійних заводів.

В Російській імперії стався промисловий переворот — стрибок у розвиткові продуктивних сил, який полягав у переході від мануфактури до машинного виробництва. В Україні початок його припадає на І половину XIX ст., а завершення — до кінця 70-х — початку 80-х pp. XIX ст. В результаті промислового перевороту остаточно утвердився капіталізм.

КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ПОЧАТКУ XIX СТ. В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

В цей час український етнос на західноукраїнських землях представляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою. При чому карпатське опришківство і численні виступи проти панщизняних повинностей носили збройний, антидержавний характер.Такими ж були і масові втечі селян, і підпали панських маєтків, та й селянські заворушення, що не раз спалахували з небувалою силою в різних місцевостях Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття. Вони придушувалися лише з допомогою військових частин та спеціальних каральних загонів. А вже судові процеси сільських і міських громад з поміщиками, колективні скарги до адміністративних органів свідчили не тільки про тяжку долю народу в Австрійській імперії, а й про гнучкість системи, яка приймала конституції і пробувала керуватись законом.

Істотним було те, що в процесі боротьби росла і розвивалася солідарність трудового селянства як всередині громад, так і між громадами, виростали свідомі селянські ватажки. Особливо страшним був той дух непокори, що жив у душі народу. Описуючи в кінці XVIII — на початку XIX ст. наддністрянську околицю між ріками Стриєм і Лімницею на Підкарпатті, польський публіцист і етнограф І.Червінський, власник поміщицького маєтку в цій місцевості, з обуренням констатував, що немає села, де б не нарікали на начебто "нестерпні утиски і тягарі", що скрізь чекають волі, що "селянин радий би панщину назавжди викреслити з своїх обов язків", що він є "завжди головним ворогом пана", вважає його основним винуватцем свого ганебного і підневільного становища.

Відношення народу до влади знаходило вияв і в його усній поетичній творчості. Всупереч офіційній політиці, галицькі, буковинські, закарпатські селяни своєю традиційною культурою і самоназвою "русин", "руснак" засвідчували почуття духовного зв'язку з усім українським народом. Цим заперечується твердження сучасного польського дослідника Я на Козіка про те, що люд Галичини у першій половині XIX ст. не мав національної свідомості.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодальна спрямованість народу впливала на формування суспільної думки на західноукраїнських землях. Зрозуміло, що в українського панства і церковної греко-католицької ієрархії ці настрої співчуття не викликали. Однак і вони не могли не задуматись над тим, що асиміляція українців, заперечення самобутності, культури — це втрата грунту під власними ногами. Це розуміло низове духовенство, яке повсякденно стикалося з простолюддям.

Іще слабо досліджено процес зростання інтересу до народу і його культури на західноукраїнських землях перед "Руською трійцею". А вже в кінці XVIII ст. тут порушувалися питання про необхідність освіти народною мовою. А у 1816 р. в Перемишлі виникло товариство з метою підготовки книжок для народу освітнього і релігійного змісту. Там же для підготовки сільських вчителів у 1818 р. було засновано дяко-учительску школу. Варто зазначити, що все це було б неможливо здійснити без підтримки такого видатного діяча греко-католнцької церкви, як Михайло Левицький.

Він дуже багато зробив для розвитку українського шкільництва в Галичині. Ще в будучність свою перемишлянським єпископом М. Левицький підготував єпархіальний синод 1818 р. з постановою про створення парафіяльних шкіл з українською мовою навчання. Були видані катехизис, буквар і катехитичні науки для дітей, які підготував Іван Могильницький.

М. Левицький став першим греко-католицьким митрополитом Галичини — українцем. І на цій посаді він не переставав дбати про опіку уніатських консисторій над українськими школами. Саме завдяки його підтримці зміг успішно займатися просвітницькою діяльністю Іван Могильницький.

Зрозуміло, що цій роботі чинили всілякі перешкоди офіційні власті і особливо запеклий опір — поміщики. Вони віддавали у рекрути дяків-учитслів, чинили розправу над селянами, які підтримували школу і посилали до неї своїх дітей. І.Франко навів документ про те, що поміщик переслідував школу, засновану в с.Залуччя біля Снятина, віддав у солдати трьох дячків, які наважилися вчити сільську молодь читати і писати.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали вплив ідеї просвітництва, наполеоновські війни, польський революційний рух, пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи у слов'янських країнах.

Відгомін усіх цих подій, ідейних тенденцій сягав і західноукраїнських земель. Це позначилося на характері мислення і діяльності певної частини інтелігенції. Саме на це вказує Я.Головацький у листі до Осипа Бодянського в листопаді 1844 р. Він говорить про обставини зародження народознавчого руху в Галичині: "Ні геній не пробудив здрімалу народність, ні жодне важке проісшествіє не потрясло народом, хіба грім, котрий у сусідстві загремів, або приклад других словенських народів прочумав і нас".

Приклад культурного самоутвердження слов'янських народів послужив, зокрема, поштовхом до наукового дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. Така робота вже досить широко розгортається в 20-х pp. XIX ст. її результатом були філологічні праці Івана Могильницького і величезний, як на той час, шеститомний словник Івана Лаврівського, чистовий рукопис якого датований 1826 р.

Польські і австрійські урядовці, з одного боку, а російські, — з другого, вважали непридатною до вживання українську мову в народних школах, бо вона, мовляв, є "необразованним наріччям" російської чи польської мови. І. Могильницький у своєму трактаті "Відомість о руськім язиці" з науковою аргументацією показав історичну глибину і самобутність української мови, її спільність для населення всієї України, придатність для літературного вжитку. У зв'язку з цим вчений розглядає Східну Галичину як "знакомиту часть Малой Руси", визначає рівноправність української мови у сім'ї слов'янських мов, трактує мову як одну з найважливіших ознак народу, вказує на "Єнеїду" І. Котляревського як на зразок "мови руської в землях руських".