Розділ «Тема IX. УКРАЇНА ЗА ЧАСІВ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII — КІНЕЦЬ XVIII СТ.)»

Короткий зміст:

Консолідація козацької державності на Лівобережжі. Українсько-шведський союз І.Мазепи і Карла XII в контексті європейської політики. Участь України в Північній війні; міжнародне значення битви під Полтавою. Спадщина І. Мазепи. Причини поразки гетьмана І. Мазепи. Національно-визвольні рухи у XVIII ст. Галичина і Правобережна Україна у XVIII ст. Значення української козацької державності — Гетьманщини. Основні проблеми:

Перманентна боротьба козацької верхівки за булаву, невдалі політичні кроки та помилки, зрада союзників, втрата підтримки народних мас, опір Польщі, Росії та Туреччини створенню української держави не дали змоги П.Дорошенкові відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі завершило визвольну війну. Гетьманство І. Мазепи відкрило нову сторінку історії України. Своїм політичним хистом і культурою І. Мазепа зумів швидко підняти авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави нерозривно зв язана з силою керівника. Як сказав гетьман у зверненні до старшини, стосунки з союзною Москвою він розірвав на користь союзу з шведами заради всього українського народу. І хоч плани І.Мазепи не вдалися, його ім'я залишилося для наступних поколінь символом боротьби за незалежність України.

Все XVIII ст. після цього пройшло під знаком як поступової ліквідації Росією автономії України, так і безперервного жорстокого визискування народу Річчю Посполитою. При цьому ці процеси супроводжувались різноманітними формами опору всіх верств населення (окрім політичної еліти, яка охоче перейшла у свій час на службу як до Польщі, так потім і до Росії) свавільному втручанню російського уряду у внутрішні справи України і одночасно боротьбою проти панської Польщі.

КОНСОЛІДАЦІЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ

УКРАЇНСЬКО-ШВЕДСЬКИЙ СОЮЗ І. МАЗЕПИ I КАРЛА XII В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

На початку XVIII ст. вся Західна Європа була в огні, і це відвернуло її увагу від подій у Східній Європі. Династичні суперечки Бурбонів і Габсбургів перед цим за Іспанську спадщину привели до Тридцятилітньої війни. На боці Габсбургів були Англія, Голандія, Сардинія і П'ємонт. Хоч Франція і вийшла переможцем з цієї війни, та не змогла подати руку своєму союзникові, шведському королеві.

Як на Заході викликала заздрість могутність Франції і всі приводи були добрі, щоб її зломити, так на Сході Європи викликали заздрість воєнні і політичні успіхи Швеції.

Після цілої низки енергійних і щасливих полководців королівський трон в Стокгольмі зайняв в 1696 р. 15-літній хлопчик, відомий з історії, як Карл XII. Усім сусідам здалося, що настав час для приборкання шведів або загарбання того, що вдається. Так, датсько-норвезький король Фрідріх мріяв про відновлення для себе кальмарської унії всієї Скандинавії. Август II Саксонсько-Польський хотів забезпечити собі спадковість королівської корони, та шукав вільних земель в балтійських краях для своїх численних позашлюбних синів. Петро І намагався загарбати Інгрію і Естляндію, щоб мати собі "вікно в Європу". Навіть відомий прихильник шведів Фрідріх Бранденбурзько-Пруський мріяв захопити шведське Помор'я і острови.

Душею цього антишведського союзу, цієї облоги Швеції, цієї акції захисту "північної рівноваги", одного з найбільш абсурдних дипломатичних питань, над якими бідкалася Європа на протязі XVIII ст., був Петро І. Вживаючи різних "п'ятих колон", намагаючись ухопити все, що погано лежить, обіцяючи все, що хочете (Джонові Черчілю, герцогу де Мальборо — гетьманство українське і київське князівство), бо знав, що жодної обітниці не дотримає, прикладав Петро І всіх зусиль, щоб доконати Швецію.

Та сталося інакше. Хлопчик на престолі Вазів, проголошений повнолітнім, коли не мав ще 16-ти років, за короткий час, командуючи своїм військом, заставив замовкнути войовничого датського сусіда та його пруського тезку, розбив під Нарвою Петра І і примусив Августа II визнати свою поразку та зректися Польщі і балтійських зазіхань.

Одначе війна не прининилася. Тривала вона в Польщі, як внутрішня, міжпартійна боротьба прихильників Станіслава Лещинського (з одного боку) і Августа II Саксонського (з другого). Августа підтримував, фінансував, заохочував до боротьби Петро І. Тривала вона на фінському кордоні, де шведів не переставали шарпати "партизани". Кардові XII доводилось відбиватись на всі боки. Успішні походи і перемоги зайняли у нього декілька років, приблизно десять. Все це історія назвала Великою північною війною. Лише влітку 1707 р. Карл XII вирішив сам пошукати свого московського суперника і покласти край його амбіціям.

Сучасники наділяли Карла XII всілякими епітетами. Матеріалістичний і демократичний XIX вік видав суворих і в'їдливих критиків його особи і діяльності. Сьогодні історики довели, — Карл XII зовсім не був якимось авантюристом чи зарозумілим юнаком і що лише нещасливий збіг обставин був причиною його невдач під Полтавою.

В кінці літа 1707 р. Карл XII, який тоді очищав Польщу від російського війська, рушив через Литву і Білорусію на Москву, намагаючись зберегти зв'язок зі своїми базами постачання. Російські війська відступали. Російське командування було вірним своїй одвічній тактиці, яку потім застосував Кутузов в 1812 р. та великий князь Микола в 1915 p., і, врешті, Сталін в останній війні: поспішним відступом у свою безкрайню державу втомити ворога і відвести його від усіх баз постачання. Другою характерною тактикою російських військ було приймати великі бої лише тоді, коли їх сили були втроє більші, або коли іншого виходу вже не було.

...Постать Івана Мазепи займає видне місце в українській історії. Причини тому загальновідомі: під час 21-річного гетьманування його вплив на суспільство, культуру та політичний розвиток Гетьманщини був надзвичайно сильний. Дійсно, намір Мазепи розірвати договір з Москвою і приєднатись до шведів мислиться одним з вирішальних моментів в історії України. Його небувалий вчинок постійно викликав багато суперечок. Історики, які критикували Мазепу, робили це на підставі двоякої аргументації. Один підхід, що був загальноприйнятий в часи Російської імперії, базувався на теорії "єдиної і неділимої Росії". Його прихильники вірили, що вже наприкінці XVII ст. існувала неподільна Російська держава і що Україна (Малоросія) була її невід'ємною частиною. Тому вчинок Мазепи вони вважали загрозою для Російської держави.

Другий критичний підхід до гетьмана виник в кінці XIX ст. Історики-народники зображували Мазепу як захисника власних і старшинських інтересів. Вважалося, що його дії не були корисними для народу, бо гетьман зраджував його інтереси. Виникла абсурдна ситуація — дві ворожі сили зійшлися в оцінці політики Мазепи.

Підхід радянських істориків був синтезом двох вищезгаданих поглядів. Доводячи, що існування двох народів в одній державі було їм на користь, радянська історіографія вважає вчинок Мазепи злочином і проти держави і проти народу. Мабуть, для них критика гетьмана за його провини проти держави — за його "сепаратизм" — була куди важливіша, ніж критика його за провини проти народу. Критики І.Мазепи вважали, що його сепаратизм був не на користь українському народові.

Тільки наприкінці XIX ст. з'явились захисники І. Мазепи в історичній науці. Вони в своїх роботах припускали, що українська національна свідомість існувала і за часів Мазепи і що, власне, національні інтереси керували його діями. Таку концепцію почали розробляти українські історики в кінці XIX ст., а закінчили українські історики-смігранти після невдачі захисту Української держави в 1917— 1921 pp. Щоб пояснити невдачу їх державницьких починань, вони шукали історичні прецеденти, які могли б підтвердити їх політичні і ідеологічні переконання. Вчинок Мазепи їм підходив якраз як історичний прецедент. Вони собі думали так: чи Мазепа не намагався відірвати Україну від Росії в 1708 р. так, як націоналісти хотіли це зробити в 1917-1918 pp.? І чи не було його метою створення незалежної Української держави? Відповідь їх була позитивна. І це для них означало, що їхні бажання відірватися від Москви мали давню традицію, що надавало такому "сепаратизму" певної легітимності (правомірності). Тому Мазепа став кумиром для націоналістів, таким вія є і посьогодні.

Таке історіографічне зловживання є відвертою експлуатацією історичної особи. Ясно, що для істориків XIX і XX ст. Мазепа став символом, поборником новітніх ідеологій або "исчадием ада". На жаль, сьогодні, як і 100 років тому, наші історики підходять до Мазепи з традиційними питаннями: Чи мав він право так діяти? Чи його вчинок міг допомогти чи пошкодити Україні? Якими інтересами він керувався—класовими чи національними? Коротше, історики кожного разу шукали ще один доказ на користь чи проти Мазепи. Майже зовсім не докладалось зусиль для того, щоб виробити нові методи, які б дозволили краще дослідити і зрозуміти Мазепу та його добу.