Розділ «ТемаХ. УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА ABCTPO-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. ЕПОХА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ XVIII — КІНЕЦЬ XIX СТ.)»

Провідну роль у громадському та політичному житті України мала "Просвіта", створена у Львові в 1868 р. при ідейній і матеріальній підтримці з Великої України і безпосередньо за організаційної участі українців Галичини. Вона ставила собі за мету поширення освіти та розвиток національної свідомості українців. Фундатором і першим головою "Просвіти" був педагог і композитор Анатоль Вахнянин. Першим почесним членом товариства з Великої України був обраний О. Кониський.

Велику допомогу у матеріальному зміцненні товариства надав третій голова "Просвіти" Володислав Федорович, "меценат української штуки", незалежний, багатий, освічений, людина високої культури, "жадний праці, почести і слави". Він перевів на рахунок "Просвіти" 12 тисяч гульденів, які стали на певний час матеріальною основою товариства.

"Просвіта" створювала хати-читальні в селах і повітах Західної України, видавала друком книги українською мовою для дітей і дорослих, відкривала недільні школи.

Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — перша Академія Наук України. Перед "Просвітою" почали виникати проблеми, які треба було вирішувати більшими силами. Тому у 1873 р. в основному заходами громадівців — О. Кониського, Д. Пильчикова (колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства і приятеля Т. Шевченка), М. Жученка, М. Драгоманова, Є. Милорадович-Скоропадської(на її внесок у 6 тисяч крб. було придбано друкарню товариства) було створено Товариство ім. Т.Шевченка. На кошти проф. П. Пелеха та мліївського цукрозаводчика В.Симиренка з Черкаського повіту товариство придбало згодом дві кам'яниці у Львові.

У 1882 р. товариство було перейменовано на Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) і стало власне першою Академією Наук України. За 66 років свого існування (1873-1939) НТШ видало друком понад 1100 наукових та літературних праць.

Переслідування "Громади" з боку царизму. Через цю діяльність та через інші причини самодержавство знову посилило свої підозри щодо громадівців. Владі стало зрозуміло, що громадівці ведуть антиросійську агітацію в Галичині. Більш того, вважалось, що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова, або австрійська чи польська інтрига. Царат закидав громадівцям замаскований соціалізм та сепаратизм, шукав їхніх зв'язків з закордонними революційними організаціями. Під впливом всіх цих обставин у травні 1876 р. Олександр І підписав указ, яким було заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори і переклади (за винятком історичних документів і белетристики), заборонено сценічні вистави і читання лекцій, наказано не допускати з-за кордону українських видань. Одночасно з цим був розігнаний київський відділ Географічного Товариства і припинено видання "Киевского Телеграфа".

Цей удар не зламав попередніх планів діяльності "Старої Громади". Вже раніше "Громада" запланувала перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. Знову пожвавилися стосунки з українцями Галичини. Коли ж прийшов указ з забороною українського письменства, "Громада" вирішала відкрити за кордоном своє власне видавництво. З цією місією виїхав спершу до Австрії, а опісля до Швейцарії висланий царизмом з політичних мотивів за кордон М. Драгоманов. За домовленістю з своїми товаришами-громадівцями у Києві він заснував на кошти "Громади" журнал з такою ж назвою. В цьому поза­цензурному часопису М. Драгоманов сформулював політичну програму українського руху.

Михайло Драгоманов ще у Києві мав значний вплив на ідеологію "Громади". Він визначав основні тези київського центру у словах: "в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в соціальних питаннях — демократизм". Виїхавши за кордон, М. Драгоманов органічно увійшов у коло європейських науковців, познайомився з політичними теоріями і почав доповнювати і змінювати давню програму "Громади".

М. Драгоманов підкреслював особливо сильно ту думку, що всяка суспільна теорія повинна спиратись на наукові досліди, а не нав'язувати кожному метафізичні погляди. Таким чином він робив закид марксистам, вважаючи, що вони "рідко коли досліджують, а просто апріорно креслять фігури, часто зовсім фантастичні". Він часто повторював: "неправда — не просвіта". М. Драгоманов докоряв українським вченим, що вони тільки збирають матеріали, а не творять системи: "це ерудиція, не наука". З цих докорів видно, що метод "повзучого емпіризму" був притаманний нашим вченим ще у XIX ст.

М. Драгоманов закликав до більшої рухливості і сміливості в громадському житті. Він радив використовувати будь-яку нагоду для розширення організації, здобувати вплив на народні маси, а особливо на населення міст. Так само М.Драгоманов радив берегти національні сили, не розпорошувати їх на чужі справи — російські чи польські, а боротися за автономію України. М. Драгоманов пробував поєднати неортодоксальний соціалізм з національною справою. Він більше схилявся до європейського анархічного соціалізму, який відстоював свободу особистості. М.Драгоманов висловлював утопічні думки, навіяні французьким теоретиком анархізму П'єром Прудоном. Він уявляв собі, що автономні державні громади якимось чином зіллються в одну федерацію в складі Росії. При цьому буде знищена стара імперія, а разом з нею буде знищене старе військо, замість нього заведуть громадську міліцію—і розпочнеться новий період громадського життя, "безначальство". М. Драгоманов же був натхненником створення в 1883 р. Української соціально-революційної партії. Діяльність партії планувалося вести на федеративних засадах. Проект програми передбачав кінцевою метою організації досягнення по можливості бездоганного суспільного устрою. Здійснення цієї загальної ідеї планувалось як в інтересах рідної України, так і всіх народностей імперії.

З усього сказаного стає зрозумілим, чому український суспільно-політичний рух у другій половині XIX ст. був таким кволим, роз'єднаним, неорганізованим. Тонкий прошарок "українофілів", об'єднаних у нелегальних громадах 20 міст України, був страшенно придушений реакцією доби царя Олександра III. В українофільських гуртках забулися ті часи, коли "громадівці" посилали за кордон свого глашатая М. Драгоманова з дорученням протестувати перед європейською громадськістю проти заборони української мови в межах Російської імперії. Забулося й те, як революційно і соціалістичне налаштовані члени українських "Громад" допомагали російській "Народній волі" боротися засобами терору проти царизму.

У 80-90-х pp. XIX ст. поміж "українофілів" запанував погляд, що треба помирити "правительство" з українським рухом і уникати "політики", бо вона, мовляв, "дратує" царську владу і викликає нові утиски проти української культури. "Українофіли" хотіли пристосуватися до самодержавного режиму, доводячи російській адміністрації всю нешкідливість та неполітичність українського культурницького руху.

Але всі ці неполітичні спроби "культурників" розбилися об глуху стіну недовір'я і підозри з боку царської влади. Російський уряд добре розумів, що навіть найменша свобода культурного руху потягне за собою національно-політичне усвідомлення мільйонів українського народу і цим створить небезпеку для самодержавства.

З часом більшість "громадівців" замкнулася у своїх кабінетах, відійшла від суспільного життя. Та незаперечним залишається той факт; що піднесення у другій половині XIX ст. в Україні науки, мистецтва і літератури відбулося завдяки перш за все культурницькій діяльності "громадівців".

Проте аполітичність українців-громадівців відштовхнула від них їх молодь, їх власних дітей (до речі, лідер Революційної Української Партії (РУП) Дмитро Антонович був сином керівника "Старої Громади" Володимира Антоновича). Молодь краще розуміла нові вимоги часу, нові напрямки розвитку політичного життя в Російській імперії і була налаштована більш рішуче, вважаючи, що свободу українському народові можна здобути лише шляхом політичної боротьби.

Виникнення перших українських політичних партій е кінці XIX ст. Ріст культури привів до пожвавлення політичного життя в Україні. Серед молоді проявилися два головних напрямки: соціал-революційний і національний. Прихильники першої йшли до лав російської "Народної Волі", прихильники другої — поглиблювали давню ідеологію і розвивали ідеї націоналізму. Український просвітницько-культурницький рух вони бажали перетворити на політичний. Гуртки свідомих українців трансформувалися у "Братство Тарасівців", яке своєю метою ставило самостійну Україну.

До соціал-демократичного гуртка, як дехто з вчених вважає, належала і Леся Українка. Правда, більшість істориків стверджує, що поетеса ніколи безпосередньо не брала участь в політиці. Однак Леся Українка була впевнена, що все краще, що у нас відбувається, йде під прапором соціалізму. Очевидно, що на ній позначався вплив її дядька, Михайла Драгоманова.

На західноукраїнських землях з ініціативи І. Франка і М. Павлика виникла Русько-Українська Радикальна Партія (РУРП) у 1890 р. Того ж року в Галичині виникла Українська Соціал-демократична Партія (УСДП). Хоча, за іншими даними, тільки в 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд соціал-демократів Галичини. Створена невдовзі після цього соціал-демократична партія розпалась в 1899 р. на польську і українську. А в 1905 р. в Галичині виникла єврейська соціал-демократична партія.

Одним із засновників Української Націонал-Демократичної Партії (УНДП) в Галичині був М. Грушевський. Він приїхав до Львова в 1894 р. працювати на кафедрі історії України і скоро зайняв чільне місце не тільки серед науковців, а й серед українських громадських діячів Галичини. Вкупі з І. Франком він став ідейним натхненником українського національного руху обабіч кордону.

В Буковині соціал-демократія поділилася на п'ять партій за національною ознакою. На Закарпатті українські соціал-демократи входили до складу угорської соціал-демократичної партії.