Розділ «Тема VII. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА»

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СКЛАДІ ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА І РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. ФОРМУВАННЯ ШЛЯХТИ

ПОВТОРНЕ ЗАКРІПАЧЕННЯ СЕЛЯНСТВА

"Повторнезакріпачення селянства" — то був прояв нещасливої долі селян Східної Європи. Будучи вільним у XVI ст., селянство відчуло зміну свого становища протягом цього століття. Після чого все хитнулось у зворотному напрямку, до кріпацтва, на величезних просторах від Балтики до Чорномор'я, на Балканах, в королівстві Неаполітанському, на Сіцілії, і в Московській державі. Те саме сталось і в Польщі та в Центральній і Східній Європі, впритул до лінії, що простяглася приблизно від Гамбурга до Відня і Венеції.

Яку роль грав на цих просторах капіталізм? Очевидно, що майже ніякої, якщо вже взяли за правило говорити у даному випадку про рефеодалізацію, про феодальний порядок, чи феодальну систему. І хороша книга Витольда Кули "Теорія економіки феодалізму. Модель економіки польської", який крок за кроком аналізує те, що з XVI по XVIII ст. могло бути "економічним розрахунком" польських кріпаків і "економічним розрахунком" їх панів, дуже добре пояснює, в чому пани не були "істинними" капіталістами і не стали ними й до XIX ст.

З початком XVI ст. кон 'юнктура з подвійними, а то й з потрійними наслідками прирекла Східну Європу на долю колоніальну — долю виробника сировини, а "повторне закріпачення" було лише найбільшим її аспектом. Всюди, — з варіаціями, які залежали від часу і місця, — селянин, прикріплений до землі, юридично і фактично втратив свободу пересування, можливість користуватися пільгами щорічного переходу на Юріїв день, звільнятись за гроші від натуральних повинностей і відробітків. Панщина виросла надміру. На 1500 р. у Польщі вона була ще мізерною: статути 1519 і 1529 pp. встановили її у розмірі одного дня на тиждень, отже 52 дні на рік. На 1530 р. вона була доведена до трьох днів, а на 1600 р. — до шести. В Лівонії всякий панщизняний селянин працює на пана щодня. В Росії саме селянська заборгованість дозволила дворянам добиватися від своїх підлеглих кабальних записів, які прикріплювали селян до землі, — своєї рідної "добровільної кріпості", як тоді казали, яка пізніше була узаконена.

Існувала ціла серія особливих порядків і норм відробітків. Так що панщинну працю використовували для всього: лакеями в домі, для роботи в стайні, в клуні і в хліві, на оранці землі, сінокосі, жнивах, для грабарування (земляні роботи), при перевозках, на лісоповалі. Отже, то була величезних масштабів мобілізація всієї робочої сили сільського світу, яка стала звичайною справою. Це було вселенське збільшення тягот панщини. І особливо воно практикувалось поляками в Україні вже починаючи з другої половини XVI ст.

Польським панам вдалося замкнути селян в осібні економічні одиниці, часом вельми обширні. Згадайте лишень про Радзивіллів чи Чарторийських. Ці економічні одиниці жили замкнутим життям самі в собі. Селянин практично перестав мати доступ до ринку.

Отже, у пана, власника кріпаків і землі, селяни, як і раніше, виробляють зерно, рубають ліс, вирощують велику рогату худобу, давлять вино, — все у відповідності з попитом далекого клієнта. Справжній потік панського зерна плив Віслою до Гданська.

"Повторне закріпачення" було зворотнім боком торговельного капіталізму. Підприємці і купці у становищі, що склалося в Східній Європі, знаходили свою вигоду, а навіть сенс свого існування. Великий землевласник — пан не був капіталістом, але він опинявся на службі у капіталізму амстердамського чи якогось іншого знаряддям і соратником. Він складав частину системи. Найбільший вельможа польський отримував аванси від гданського купця і через нього —опосередковано, — від купця голландського. В певному сенсі цей пан знаходився в такому ж залежному становищі, як і сеговійський вівчар, який у XVI ст. продавав вовну генуезьким купцям задовго до стрижки.

Знаходячись на ринку в Гданську в залежному від купця становищі, в цей же час у себе вдома такий пан був всемогутнім. Цим він і користувався. Тобто, щоб організувати виробництво таким чином, що воно відповідало капіталістичному попитові, який пана цікавив лиш постільки, поскільки відповідав його власному попитові на предмети розкоші.

То не була феодальна система. Але то й не була сучасна капіталістична агрікультура. То була монопольна економіка на службі міжнародної системи, яка сама була, без сумніву, в значній мірі капіталістичною.

Важливо, що повторне закріпачення у XVI ст. поляками українського селянства відбулося за умов, коли це селянство вже мало досвід прямих ринкових стосунків з містом чи навіть з іноземними купцями.

Система управління українськими землями в складі Речі Посполитої. Після Люблінської унії українські магнати добились від польської влади збереження за собою великих земельних маєтків. Шляхта ж, об'єднана в свої місцеві сеймики, була слабо представлена в центральному польському управлінні, в польському сеймі. Українське православне вище духовенство зовсім не отримало представництва. Не мало його і українське міщанство. Фактично Україну представляли магнати, які безпосередньо входили в польський сенат за своїм посадовим становищем. В той час як в основних польських землях політичне життя країни все більше залежало від шляхетського стану, в Україні воно залишилось в руках нащадків бувших руських князів і польських магнатів, які тепер стали проникати в Україну.

Центральна, так звана "державна" адміністрація спочатку була представлена намісниками — старостами. В подальшому Україна ділилась на сім воєводств: Руське, Подольське, Волинське, Підляське, Берестейське, Брацлавське, Київське. В 1618 p., після приєднання Чернігово-Сіверської землі, додалось восьме—Чернігівське. Цей поділ доповнився створенням 17 судових повітів. В якості головної влади в Україні зазвичай виступали воєводи, а старости перетворились в повітову адміністрацію. Воєводи отримали воєнне значення, як і каштеляни — коменданти фортець.

Адміністрації старост спочатку було підпорядковане шляхетство, міщанство і поспільство (селянство). Вилучення шляхти з безпосередньої підлеглості уряду старост і широке розповсюдження в Україні магнатства, яке не підкорялось місцевій владі, звело тут роль старост до статусу державців королівських доменів, які управляли господарством останніх.

Вищим щаблем шляхетської адміністрації земель являлись місцеві сеймики, що представляли і основну її судову інстанцію. Україна мала 10 місцевих сеймиків. Зі складу магнатства поповнювались лави земських "дігнітаріів" — вищих посадових осіб, а також підкоморія, старости гродського, хорунжого, судді земського, вища воєнна адміністрація — воєводи і каштеляни. В Україні останні з названих посад займались у більшості випадків польською аристократією. Міська адміністрація була представлена війтом і міськими виборними закладами: "радою" — органом з адміністративно-політичними функціями і "лавою" — організацією судовою. Вищою адміністративною інстанцією був староста, судовою — суд гродський і асесорський суд королівства. Міста, що знаходились у приватній власності, були виключені із загальної юрисдикції і підпорядковані юрисдикції своїх синьйорів.

ПРИЧИНИ ПОЯВИ ТА ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ. ТЕРИТОРІЯ ЇХ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ

Походження козацтва. З приводу походження явища, яке прийняло назву — "козаки", написана величезна кількість книг, в яких легко виділити, принаймні, дві протилежні точки зору. Польські історики XVI ст. (Г.Ф.Міллер та ін.) одноголосно вважають українських козаків холопами або втікачами-селянами. Українські історики XVIII ст. Г.Граб'янка, П.І.Сімоновський та анонімний автор "Історії Русів" вважають українських козаків воєнною організацією, схожою на лицарський орден (в якій не було соціальних відмінностей), спрямованою на війну з мусульманами (Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе.— М., 1841 — С. 4).

На думку Л.Гумільова, сама постановка проблеми некоректна. Селяни не могли отримати спокою і безпеки на степових кордонах, де так легко було попасти в аркан поганцям і кримчакам. Захист і навчання воєнній справі були їм потрібні як повітря і вода... Навчити їх могли тільки князі і їх дружинники. З іншого боку, ті ж князі потребували нових вояків для власного війська. Отже, вони повинні були з охотою приймати до себе тих втікачів, що віддавали перевагу вічній війні на кордонах перед спокійним життям біля Вітебська чи Києва. Коротко кажучи, на кордонах скупчувались ті люди, для яких однаково обтяжливими були як жорсткі порядки Москви, так і безправ'я Польщі. Держава пропонувала українцям на вибір: залишатись кріпаками, чи йти світ за очі. "1 вони йшли і розіклали вогонь в придніпровських пустинях, заграва від якого охопила небо всієї Польщі", — писав князь Любом гірський в "Люднощі рольничій в Польщє од XVI до XVIII века".