Розділ «Тема XIV. СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945 КІНЕЦЬ 80-Х PP.)»

Короткий зміст:

Врегулювання територіальних проблем. Зовнішньополітичне представництво УРСР. Післявоєнна відбудова народного господарства України. Дисидентський рух в Україні у 60—80-х pp. Основні проблеми:

В повоєнний період майже всі українські землі перебувають у складі СРСР. Українська меншість в сусідніх з УРСР державах теж до кінця 80-х pp. перебувала під радянським контролем. Лише українська політична еміграція разом з українською діаспорою стала активною силою українського політичного, громадського, культурного і релігійного життя. Завершення возз'єднання українських земель в єдиній державі стало можливим з вирішенням питання про долю Закарпаття, Північної Буковини і трьох повітів Бесарабії — Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського.

В кінці Другої світової війни радянське керівництво приймає рішення про відновлення зовнішньополітичного представництва УРСР. З одного боку, це була спроба нейтралізації національно-визвольних сил. З іншого—створювалась додаткова структура для досягнення СРСР своїх цілей на міжнародній арені.

Післявоєнна відбудова зруйнованого народного господарства України зіткнулась з величезними труднощами, пов'язаними перш за все з відсутністю робочої сили. Більшість працездатного і кваліфікованого населення країни загинула на фронтах Великої Вітчизняної війни. Крім того, економіка нашої республіки внаслідок війни зазнала неймовірних збитків і була, по суті, знищена. Зарубіжні спеціалісти вважали, що відбудувати її можна буде не раніше, ніж через J 00 років. Проте патріотизм і трудовий ентузіазм народу породили таку ефективну форму трудової активності, як "метод народної будови". Завдяки концентрації сил і засобів на відродження пріоритетних галузей економіки ще до кінця війни Україна виконувала роль прифронтової матеріально-технічної бази СРСР.

Масове розповсюдження владою позаекономічних, примусових важелів теж дозволили зробити відбудовний процес всенародною справою. В 50-ті роки в Україні стали з'являтися перші опозиційні радянській владі організації. Боротьбу з ними влада ставила на перше місце серед завдань внутрішньої політики, справедливо вбачаючи в них найбільшу загрозу для себе. Проблеми захисту марксистсько-ленінської ідеології стали пріоритетними для правлячої комуністичної партії.

ВРЕГУЛЮВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО УРСР

27 січня 1944 р. у Москві відбувся перший за воєнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив пропозицію Ради народних Комісарів СРСР про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. 28 січня— 1 лютого 1944 р. тривала X сесія

Верховної Ради СРСР, яка прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський.

4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Україна невдовзі стає одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй.

За роки війни зросли міжнародний вплив і авторитет України, яка не тільки витримала основний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий внесок у боротьбу проти фашистської експансії. Але, як свідчать факти, не це було головною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки.

Утворення наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками серйозної пропагандистської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності існування української державності та її суверенітету. Мета цієї акції: заспокоєння громадської думки і мобілізація сил українського народу на завершення війни та відбудову; фактична нейтралізація підтримки національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави; стимулювання розколу української діаспори в західних державах.

Перемога у війні ставила на порядок денний вирішення територіальних проблем і кордонів. У цих умовах, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а "возз'єднань", сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих "возз'єднань" — Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні території певний час перебували у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Сам СРСР, до якого фактично приєднувались ці "возз'єднані" території, відходив ніби на другий план.

Розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювались проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена, і лише після наполегливого тиску і певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов'язались підтримати пропозицію Радянського уряду про прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже боротьба за голоси, а значить і вплив в ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилась у роботу. Д. Мануїльський очолив 1 -й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули і першого розділу Статуту — "Цілі і принципи" міжнародної організації. Членами різних комісій були й інші представники української делегації — І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а у 1948-1949 pp. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 року вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 року, що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступала проти збереження конвенції 1921 року, яка забезпечувала привілейоване становище у цьому регіоні недунайських держав — США, Англії та Франції.

З березня 1946 року Вінстон Черчіль в своїй промові в м.Фултон (США) закликав до "холодної війни" з СРСР. У розпалі "холодної війни" Україна виявила певну дипломатичну активність. Саме у цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулась Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломати у 50-х роках працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Через те, що Україна не була самостійною державою, вона і не могла мати незалежної зовнішньої політики. На всій її міжнародній діяльності лежить відбиток чіткої лімітованості, наркомат закордонних справ республіки створювався як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних намірів керівництва СРСР. Україна фактично ніколи не відхилялась від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру на зовнішню політику. Договори, у яких було досягнуто врегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною у 1945 p., підписували представники союзного наркомату закордонних справ, і це вже при наявності наркомату закордонних справ республіки.