Світова спільнота набула значного досвіду побудови механізмів державного регулювання інноваційної сфери.
Економісти за ступенем активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн: у першій використовується концепція необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія й Франція); друга група характеризується переважним спрямуванням на ринкові відносини (США, Великобританія); третя (Німеччина, Іспанія) дотримується “проміжного” варіанту в економічній, зокрема й інноваційній політиці: державне регулювання поєднується з низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі методи впливу за розвиненої системи узгодження інтересів уряду й бізнесу.
Кожна з країн самостійно обирає співвідношення між масштабами застосування прямих і непрямих форм підтримки інноваційної діяльності, зазвичай віддаючи перевагу одній із них.
Із узагальнення світового досвіду випливає, що для постіндустріальних країн принциповими в застосуванні інструментів інноваційної політики є такі два постулати:
• 1. Фіскальні преференції повинні бути недискримінаційними (маючи на увазі прозорі критерії та процедури отримання), щоб не надавати штучних конкурентних переваг для окремих підприємств, а створювати стимули для всіх підприємств інвестувати у забезпечення власного майбутнього інноваційного потенціалу.
• 2. Надання допомоги окремим підприємствам, чиї проекти можуть мати виняткове значення для економіки чи безпеки країни, має відбуватися нефіскальним шляхом (державне замовлення, кредити, гранти, прямі інвестиції, фінансові гарантії) і переважно на підґрунті програмно-цільового методу, а також надання нефінансових послуг та інших видів нефінансової підтримки.
Незважаючи на суттєву питому вагу й обсяги прямого бюджетного фінансування інноваційної діяльності, як свідчить досвід постіндустріальних країн, найчастіше допомагають розвитку науково-технологічного і виробничого комплексу методами опосередкованої фінансової підтримки, що передбачає як традиційні форми регулювання – податкові, амортизаційні, кредитні, патентне законодавство, система державних цільових програм, так і нові – заохочення діяльності малих і середніх інноваційних підприємств, міжгосподарської науково-технічної кооперації, партнерств, стримування адміністративних перепон.
Непрямі методи стимулювання інноваційних процесів вбудовані в ринковий механізм, котрий сам по собі володіє унікальними можливостями виявлення і задоволення потреб у дослідженнях і розробках.
Суть непрямого регулювання полягає в створенні загального сприятливого “інноваційного клімату”, підтримки фірм, які розширюють науково-технічну діяльність, стимулюють оновлення техніки, передавання (трансфер) технології, забезпечення науковими кадрами тощо. При цьому держава повинна контролювати не виконання конкретних наукових чи інноваційних проектів (як це досі практикується в Україні), а систему законодавчого й організаційно- економічного стимулювання їхньої реалізації.
У зв'язку з цим, як свідчить зокрема, досвід японських фірм, важливого значення набувають соціально-психологічні методи управління людськими ресурсами з метою ініціювання інновацій, їх моральне і матеріальне заохочення.
Незалежно від певного впливу держави, в процесі регулювання інноваційної діяльності використовуються практично загальні для всіх країн прямі і опосередковані форми її підтримки.
Особливу значну роль відіграє податкова політика. Однією з особливостей переваг податкової підтримки компаній (на відміну від прямих субсидій) є те, що багато видів пільг надаються не авансом, а як заохочення за реальну інвестиційну та інноваційну діяльність. За сталої системи загальних податкових норм, необхідності стимулювання важливих для держави аспектів господарської діяльності застосовують численні норми податкових пільг. Загалом у світі нараховують близько 100 пільг, які повинні так або інакше зацікавити різні прошарки суспільства у сприянні прогресу науки і техніки, активізації інноваційної діяльності.
Змінюючи ставки оподаткування, держава створює додаткові стимули для розвитку як окремих сегментів та складових ринкового господарства, так і економіки і соціальної сфери загалом, визначаючи при цьому пріоритетні напрямки розвитку. Податкові пільги держава, як правило, надає за видами діяльності, а не за належністю до певної форми власності. Регулювальна функція при цьому полягає не в тому, аби звільнити підприємства і організації від податків, а у переорієнтації потоку доходів, що використовується на забезпечення господарської активності, цілеспрямованого стимулювання НДДКР та інвестицій внаслідок їх фактичного самофінансування.
Загалом податкова політика розвинених країн в інноваційній сфері має такі спільні риси:
• 1. Система пільг пов'язується з єдиним податком на прибуток корпорацій.
• 2. Пільги диференціюються за галузями, видом діяльності, типами устаткування, групами товарів і послуг тощо.
• 3. Залежно від національних пріоритетів пільги мають гнучкий характер за часом дії та метою використання.
• 4. Усі податкові пільги мають чітко визначений цільовий характер, право на їх одержання настає автоматично після здійснення відповідних витрат.
• 5. Більшість країн має систему офіційного статистичного обліку та аналізу ефективності використання податкових пільг.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Управління інноваціями» автора Чухрай Н.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Особливості стимулювання інноваційного розвитку в провідних індустріальних країнах“ на сторінці 1. Приємного читання.
