РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ОФШОРНОГО БІЗНЕСУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

• недосконала конкуренція на місцевих товарних ринках (якщо в іноземного інвестора оригінальний продукт);

• недосконала конкуренція на ринках ресурсів (за наявності в іноземної фірми виробничої технології, легкого доступу до кредиту, великого підприємницького досвіду);

• сприятливе державне регулювання іноземних інвестицій (особливі пільги іноземному капіталу) тощо.

Модель життєвого циклу продукту (циклу життя продукту) було розроблено американцем Р. Верноном на базі теорії зростання фірми. Відповідно до цієї моделі новий продукт проходить через п'ять циклів: І – упровадження на ринок, II – зростання продажів, III – його зрілість, IV – насичення ринку, V – спад продажів. Міжнародний цикл життя продукту для фірми, що вперше налагодила його виробництво, є дещо інакшим: І – монопольне виробництво й експорт нового продукту; II – поява в іноземних конкурентів аналогічного продукту і його впровадження на ринки, насамперед ринки своїх країн; ІII – вихід конкурентів на ринки третіх країн і відповідно скорочення експорту продукту із країни-піонера; (IV – вихід конкурентів на ринок країни-піонера як можлива стадія). Звичайно, передова в технологічному сенсі фірма до моменту виникнення конкуренції з боку нових виробників продукту може розпочати впровадження іншого продукту. Однак існує й інший вихід – при посиленні загрози експорту налагодити виробництво за кордоном, що продовжить життєвий цикл продукту. Тим більше, що на стадіях зростання та зрілості витрати виробництва зазвичай знижуються, приводячи до зниження ціни продукту і збільшення можливостей, як для розширення експорту, так і для налагодження закордонного виробництва. Проте порівняно з експортом товару виробництво за кордоном часто вигідніше через нижчі змінні витрати, можливості оминути митні бар'єри тощо.

Концепція інтерналізації спирається на ідею Р. Коуза про те, що всередині великої корпорації між її підрозділами діє особливий внутрішній (англ, internal) ринок, регульований керівниками корпорації та її філій (підрозділів). Творці концепції інтерналізації – англійці П. Баклі, М. Кессон, Дж. Мак-Манус, А. Рагмен, Дж. Даннінг й інші – вважають, що значна частина формально міжнародних операцій є фактично внутрішньофірмовими операціями між підрозділами великих господарських комплексів або ТНК.

Марксистська модель, як і вся теорія вивезення капіталу, базується на постулаті надлишкового капіталу. У XIX – початку XX ст. цей надлишок вивозився дрібними власниками капіталу зручним для них способом – переважно через фондову біржу і переважно у вигляді облігацій. У другій половині XX ст. надлишок капіталу вивозять, насамперед, великі та найбільші власники капіталу (монополії), і зазвичай через прямі інвестиції. При цьому монополії, що стали міжнародними через вивезення прямих інвестицій, перебувають у кращому становищі ніж місцеві конкуренти завдяки своїм виробничим, фінансовим і технологічним перевагам (включаючи монополію на нові продукти).

Еклектична модель. Однобічність і вузькість моделей прямих інвестицій призвели до появи моделі Дж. Даннінга. Вона увібрала в себе з інших моделей, особливо з моделі монополістичних переваг, те, що пройшло перевірку дійсністю, чому її й називають еклектичною парадигмою. Згідно із цією моделлю фірма починає виробництво товарів і послуг за кордоном, тобто здійснює прямі інвестиції, тому що одночасно збігаються три передумови:

• фірма має переваги порівнянно з іншими фірмами в цій закордонній країні (специфічні переваги власника);

• фірмі вигідніше використовувати ці переваги самій на місці, а не реалізовувати їх через експорт товарів або експорт знань іншим фірмам (переваги інтернаціоналізації);

• фірма використовує за кордоном деякі виробничі ресурси ефективніше, ніж у себе вдома (переваги місця розміщення).

Нині еклектична модель прямих інвестицій користується великою популярністю. Теорії портфельних інвестицій багато в чому визначаються тим, що у випадку портфельних інвестицій за кордоном інвесторів цікавлять насамперед три питання:

• рівень прибутковості іноземних цінних паперів,

• ступінь ризику за цими вкладеннями,

• бажання диверсифікувати свій портфель цінних паперів за рахунок паперів іноземного походження.

Комбінація цих трьох моментів приводить до того, що динаміка портфельних інвестицій особливо залежна від коливань економічної й політичної кон'юнктури.

Теорію втечі капіталу наразі розроблено слабко. Це видно хоча б з того, що сам термін втеча капіталу багато науковців трактують по-різному, що позначається й на результатах оцінки масштабів цього явища. Так, за М. Дули, втеча капіталу відбувається, коли резиденти різних країн можуть із невеликими витратами вигравати від існуючої або очікуваної різниці в податках. Д. Каддінгтон зводить втечу капіталу до нелегального вивезення і вивезення короткотермінового капіталу. Однак більшість дослідників, наприклад Ч. Кіндлебергер, В. Клайн, І. Уолтер й інші, вважають, що втеча капіталу – це такий рух капіталу із країни, який суперечить її інтересам і відбувається через несприятливий для багатьох вітчизняних власників капіталу інвестиційний клімат у цій країні.

Фінансова глобалізація світового господарства під впливом збільшення податкового пресу в національних кордонах мотивує бізнес до використання альтернативних можливостей у вигляді податкових гаваней – офшорів. Тим більше, що за умов суттєвого зростання обсягів міжнародного обміну капіталами, товарами, науково-технічними розробками, офшори отримують дедалі більшу кількість клієнтів та мають змогу суттєво зміцнювати свої позиції. Нині на офшорний сектор у світовій економіці припадає 20 % усіх обсягів банківських операцій, до 7 % світової торгівлі товарами й послугами, тоді як безподаткові території населяє близько 0,4 % людства, господарство офшорних зон дає лише 0,7 % світового ВВП. Створено індустрію офшорних фінансових установ, яка щорічно обслуговує до трьох чвертей фінансових потоків світу. Деякі із цих фінансових центрів конкурують за обсягами акумульованих активів із Лондоном, Нью-Йорком і Токіо.

З історії відомо, що банківсько-інвестиційні структури Великої Британії ще у другій половині XVIII ст. здобули прямий і непрямий контроль над провідними світовими валютами та фінансовими операціями. Не дивно, що торги приблизно сорока видів сировини, включаючи алюміній, інші кольорові метали, марганець, тропічну деревину, какао-боби й арахіс, проводять уже кілька сторіч переважно в Лондоні. Приблизно із 70-х pp. XIX ст. Велика Британія сконцентрувала оборот природних запасів практично з усіх країн світу через відламки своєї колоніальної імперії. Сумарні грошові обіги цих територій щорічно досягають багатьох сотень мільярдів доларів, а більшість компаній – офіційних закупівельників, точніше перекупників різноманітної сировини на світових біржах, зареєстровані саме на британських офшорних територіях. Привабливість останніх полягає у стабільності офшорного режиму: зазвичай упродовж 15-25 років із часу реєстрації офшорної компанії інвестор захищений від несприятливих для нього змін у законодавстві, а податок на прибуток в офшорній зоні відсутній (або становить усього 1-2 %), замість нього стягують щорічний збір, встановлений у різних офшорних зонах у діапазоні від 50 до 1000 дол США.

У сучасній економіці найважливішою метою створення офшорної юрисдикції є залучення фінансового бізнесу. Швейцарія є першою сучасною моделлю юрисдикції фінансової секретності, що була створена як притулок для іноземного капіталу і центр обміну грошей. У XVIII ст. міська рада Женеви (Швейцарія) ухвалила закон, який вимагав від банкірів вести облік рахунків своїх клієнтів, але забороняв їм розкривати цей облік без згоди міської ради. Соціально- політичний переворот у Німеччині у 30-х pp. XX ст. і запровадження нового швейцарського Закону про банківську секретність 1934 р. (переглянутий у 1971) забезпечили Швейцарії місце у світовій фінансовій секретності. Мільярди доларів європейського багатства зберігалися в безпеці у швейцарських банках під час та після Другої світової війни.

Офшорні зони з'явилися на економічній карті світу приблизно в 60-ті pp., коли виникла концепція вільних економічних зон. Необхідно зазначити, що офшори мають велику кількість переваг, які вигідно відрізняють їх від інших (неофшорних) зон. Усіх їх можна об'єднати поняттям валютно- фінансовий режим найбільшого сприяння. Це і пільгове оподатковування, і вільне вивезення прибутку, і м'який валютний регламент, і "митний рай" для іноземних інвесторів. Не останню роль відіграє для потенційного клієнта зони низький поріг статутного капіталу, який найчастіше тільки декларують, але реально не сплачують. Податок із прибутку в деяких офшорних зонах становить зазвичай 1-2 % або його заміщують невеликим (до 1000 дол США) внеском, що не залежить від розміру прибутків. Офшор приваблює своєю стабільністю. Зазвичай у подібних фінансових анклавах цикл стабільності розтягнуто на 10-25 років. З огляду на це бізнесмен може бути впевнений, що протягом зазначеного періоду в обраній зоні не відбудеться непередбачених несприятливих змін у політичному ладі, законодавстві та макроекономічних тенденціях. У 90-ті pp. кількість офшорних компаній у світі становила вже кілька сотень тисяч із сукупним обігом понад 1 трлн дол США.