Розділ «2. ІДЕЯ ПРАВОСУДДЯ ТА ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА ДУМКА»

Не виключено, що саме це зумовило формулювання Гегелем у «Філософії права» обов'язку здійснення правосуддя: «Здійснення правосуддя слід розглядати настільки ж обов'язком, як і правом суспільної влади, яке так само мало ґрунтується на бажанні чи небажанні індивідів покладати на владу таке повноваження»[237].

Правосуддя в контексті держави і громадянського суспільства. Передусім з’ясуймо, чому підрозділ «Здійснення правосуддя» й, зокрема, «Суд» Гегель включає до частини «Філософії права», що стосується громадянського суспільства, а не до розділу «Держава» (здавалося б, більш доречного з огляду на державність правосуддя) поряд із темами державного устрою, зокрема «законодавчої» та «урядової» влади?

Відзначимо, що філософ був добре обізнаним із ідеєю поділу влади (в «Філософії права» є численні посилання на Монтеск'є та заочні дискусії з ним), викладеною у праці Ш.-Л. Монтеск'є «Про дух законів», за якою судова влада виокремлювалася[238].

Гегель розглядав правосуддя і судочинство в зв'язку з державою. Як зазначав В. С. Нерсесянц, Гегель на початку XIX ст. писав про «принципову можливість двох типів державного устрою — з централізацією і децентралізацією державних функцій (в сфері управління, фінансів, суду і так далі)... Що ж до питання про ті або інші форми і шляхи організації судочинства, управління фінансами і тому подібне, то Гегель відносить їх до неістотних для поняття держави»[239].

Є підстави вважати, що мислитель керувався власним розумінням ролі суду, зважаючи не на його зв'язок із державою, а з функцією та сутністю, що визначали місце суду у філософській концепції Гегеля. Йдеться не так про применшення ролі судів, як державних установ, а, натомість — про їхню соціальну сутність. Так, оскільки зі здійсненням правосуддя Гегель пов’язує існування громадянського суспільства, він так пояснює його значення.

«Громадянське суспільство — це відмінність, яка постає між сім'єю й державою, якщо навіть його формування відбувається пізніше ніж формування держави; бо як відмінність воно ставить попереду державу, яку воно як самостійне повинно мати перед собою, щоб існувати. Створення громадянського суспільства належить, між іншим, до сучасного світу, який тільки й віддає належне всім визначенням ідеї. Якщо держава представляється як єдність різних осіб, як єдність, що є тільки спільністю, то цим мається на увазі тільки визначення громадянського суспільства. Багато нових фахівців із державного права не змогли пояснити це іншим поглядом на державу. У громадянському суспільстві кожен собі мета, а решта для нього ніщо. Однак без стосунків із іншими він не може досягти всіх своїх цілей: тому ці інші — це засіб для досягнення певної мети. Однак певна мета через стосунки з іншими здобуває форму загального й задовольняє себе, співвдовольняючи водночас благополуччя іншого. Якщо особливість зв'язана з умовою загальності, то ціле стає основою поєднання, де вивільняються всі окремості, всі випадковості народження й щастя, де виявляються всі хвилі пристрастей, які управляються тільки завбачливим розумом. Особливість, обмежена загальністю, — єдине мірило того, як кожна особливість сприяє своєму благополуччю»[240].

Саме в громадянському суспільстві відбувається формування потреб (цілісних систем потреб) та їх задоволення. Відповідно й функціонують, на думку Гегеля, судові, поліцейські та станові інституції. Додамо, що саме в відносинах виникають суперечності, конфлікти, боротьба за право, що робить роль суду істотною для розв’язання суперечностей, аби уможливити задоволення потреб членів громадянського суспільства. Йдеться, зокрема, на думку Гегеля, наприклад, про «захист власності через здійснення правосуддя». Саме це, поряд із «системою потреб» («передавання потреб і задоволення окремої людини через її роботу й через роботу й задоволення потреб усіх інших»), а також «поліцією й корпорацією» («передбачливість проти випадковості, що залишається в тих системах, і забезпечення особливого інтересу як спільного») й становить «три моменти» громадянського суспільства» за Гегелем.

Громадянське ж суспільство — це місце, де формуються і задовольняються потреби, а також мають місце суперечки не лише між членами цього суспільства, але й з державою. У цьому зв’язку в «Критиці гегелівської філософії права» (1844), коментуючи філософію держави Гегеля, К. Маркс так тлумачить розуміння судів як представництва держави, а не громадянського суспільства, протиставляючи їх: «За Гегелем, «сама держава», «урядова влада» в особі «уповноважених» вступає в межі громадянського суспільства для підтримки «загального державного інтересу і законності» і т. д., і ці «уповноважені урядом особи», ці «державні чиновники виконавчої влади», є, на його думку, справжнім «державним представництвом» — не «громадянського суспільства», а «проти» «громадянського суспільства». Протилежність між державою і громадянським суспільством, таким чином, встановлена.... «Поліція», «суд» і «адміністрація» не є депутатами самого громадянського суспільства, яке в них і через них захищає власний загальний інтерес, а є уповноваженими держави в цілях управління державою проти громадянського суспільства».

Гегель, утім, повністю не відкидає ролі держави в здійсненні правосуддя. Натомість, він убачає можливість діалектичної трансформації громадянського суспільства у державу. У цьому зв’язку дослідниця О. Є. Обухівська, вказуючи на це в розумінні концепції Гегеля правознавцем К. Неволіним, відзначає: «Згідно з гегелівською філософсько-правовою концепцією, людина задовольняє свої потреби через працю та обмін виготовлених речей. Зі збільшенням кількості потреб відбувається поділ праці, й відповідно до різних типів потреб виникають різні прошарки суспільства. Взаємне задоволення потреб відбувається не хаотично, а відповідно до встановлених законів, які є правом. Ці закони оприлюднені, отже, їх порушення вимагає втручання суду. Однак суд «не піклується про особливе благо людей», покладаючись на долю випадку. Для уникнення випадковості застосовуються поліцейські заходи. Кожен громадянин як приватна особа шукає свого щастя та задоволення особливих інтересів у своєму прошарку. Натомість мета «безумовно всезагальна»: «Громадянське суспільство переходить, таким чином, у державу»[241].

Український правознавець О. Б. Костенко констатує парадоксальність гегелівської філософсько-правової доктрини, природа якої полягає в своєрідному [гегелівському] «змішуванні» елементів держави й громадянського суспільства, визначення одного через інше (коли, наприклад, «поліція та судочинство» розглядаються у структурі громадянського суспільства, а не у вченні про державу. Саме тому є можливість кінцевим результатом співбуття громадянського суспільства і держави вважати втрату кожним із цих соціальних феноменів своєї особливості і змістової протиставленості. Саме сутнісна неможливість держави зняти і розв’язати всі суперечки громадянського суспільства і приводить саму державу в підсумку до особливої стадії розвитку — «державного суспільства — громадянської держави», як соціального синтезу, джерелами якого є єдність природних, економічних, правових та моральних принципів»[242].

Додамо, що на думку дослідників, гегелівська філософія права стала стрижневою «ідеєю» німецької правової держави. У Гегеля ця ідея втілюється у державі, в якій центральна влада надає громадянам (підданим) свободу в усьому, що не стосується безпосереднього призначення державної влади. Гегель вважав, що Пруссія, відроджена під час війни за незалежність як військова і вихована держава, утілювала його ідею держави, що дало філософу підстави говорити про утвердження панування ідей[243].

Правосуддя, закон і право. Ще одна особливість філософії права Гегеля в частині правосуддя — розкриття Гегелем уявлення про «Право як закон» та «Існування закону» (назви окремих підрозділів), які передують підрозділові «Суд», у розділі «Здійснення правосуддя». Гегель розкриває діалектику понять «право» і «закон», уявляє закон об’єктивованим правом і пише: «Що становить право в собі, встановлене в своєму об'єктивному існуванні, тобто визначене думкою для свідомості, і як те, що є правом і діє, відоме, закон; і право через це визначення — це позитивне право взагалі»[244]. Він додає: «Право як таке лише через те, що воно стає законом, набуває не тільки форму загальності, але й свою істинну визначеність»[245].

Гегель розкриває плюралізм свого право- розуміння. У нього «право виступає регулятором взаємовідносин у громадянському суспільстві. Поняття «право» використовується у таких основних значеннях: право як свобода (ідея права); право як визначений ступінь та форма свободи (особливе право); право як закон (позитивне право)»[246]. Як відзначає А. Пашков, «щоб право стало значимим як всезагальне, виникає необхідність у публічності влади, а саме — у судочинстві. Реалізація права як закону через правосуддя необхідна умова для поліції, у обмеженій, але конкретній тотальності корпорації»[247].

У Гегеля право здійснюється в правосудді, зокрема і в формі закону. Він пише: «Право, вступаючи спочатку в існування у формі буття закону, вступає також за змістом як застосування в стосунках до матеріалу взаємин, які в громадянському суспільстві виокремлюються й заплутуються до нескінченності, й видів власності й угод, а далі моральних взаємин, які ґрунтуються на вдачі, любові й довірі, однак тільки їх, якщо вони містять бік абстрактного права (§ 159); моральний бік і моральні заповіді, як ті, що стосуються волі з її власною суб'єктивністю і особливістю, не можуть бути предметом позитивного законодавства. Подальший матеріал поставляють права й обов'язки, що випливають із самого здійснення правосуддя, з держави тощо»[248].

За Гегелем, «право, яке увійшло в існування в формі закону, існує для себе, протистоїть особливій волі й думці права і має зробити себе чинним як загальне. Це пізнання й здійснення права в особливому випадку, без суб'єктивного сприйняття особливого інтересу, покладається на суспільну силу, суд»[249].

Філософ вживає терміни «право» (Recht) і «закон» (Gesetz). Як відзначає перекладач праць Гегеля з німецької на англійську М. Гоффгаймер: «Термін «право» (law) перекладає два окремих німецьких слів: Gesetz і Recht. Recht, особливо в множині, також є терміном для позначення юридичного «права» в сенсі суб’єктивного права (entitlement). Для Гегеля, Recht позначає особливий рівень соціального буття, якому притаманне існування юридичних установ. Його «Філософія права» (1821) охопила не лише юридичні установи, але й сім’ю та державу. Аби наголосити на особливому розумінні Гегелем суспільства, заснованого на праві, й для того, щоб відрізняти цей термін від Gesetz, більшість перекладачів перекладають Recht, як «право». Таке оформлення нового терміну для використання праць Гегеля, можливо, є бажаним для цілей філософського опрацювання, але воно приховує нормальний правовий сенс німецької мови, як рідної. На відміну від Recht, Gesetz позначає закон у більш загальному сенсі, в якому термін вживається в англійській, як і німецькій мовах, щодо природних і соціальних явищ. Але Gesetz також має специфічне значення права (law) в сенсі позитивного права або закону (statute)»[250].

Оглядачі, визначаючи праворозуміння Гегеля, вважають його прихильником різних шкіл: природного права, правового позитивізму, історичної школи, попередником марксистської теорії права чи критичної теорії постмодерну або ж навіть трансцендентальної ідеалістичної правової теорії[251].

Водночас, в одній з інтерпретацій Гегеля його праворозуміння можна віднести до того, що називають «правовим інтерпретивізмом (legal interpretivism)». Як відзначає Т. Брукс, «правовий інтерпретивізм дотримується думки, що нормативний зміст права є концептуально відмінним від права, й тому може розглядатися в «позаправовому» сенсі. Цей нормативний зміст розвивається в праві й спрямовує саму трансформацію права в справедливість. Суспільство встановлює закони як визначення справедливості: тому, всі закони (all laws) внутрішньо вважаються нормативними. Поступ у розвитку права забезпечується через поліпшення співвідношення між нашим позитивним правом і нашим розумінням (концепцією) справедливості. Цей процес відбувається через іманентний розвиток нормативного змісту права.

Для інтепретивіста весь задум розвитку права є завданням виявлення невиразних проміжків у нашому позитивному праві (laws). Таким чином, право є невидимою павутиною і має потребу ще більшого впорядкування, кодифікації. Виявляючи ці проміжки, ми розвиваємо загальне уявлення суспільства про справедливість, залишаючи захищені проміжки для індивідуальних прав. Тому право є по суті публічним і походить від людей. Державні установи відіграють інструментальну роль тим, що уможливлюють вираження для суспільства загального поняття справедливості. Цей факт не уповноважує демократично вибрані законодавчі органи на найбільший вплив на право як на результат. Інтерпретивісти стверджують, що судді відіграються особливо важливу роль тією мірою, якою вони вирішують справи на користь громадської (communal) справедливості радше ніж особистого переконання. Окрім того, ця теорія не є прогнозованою (predictive). Натомість, її прихильники вважають поступ права таким, що містить раціональні структури, які виправдано обмежують його подальший розвиток»[252].

Водночас, за Гегелем, «крім застосування до особливого буття закону права, воно включає в себе можливість застосування до окремого випадку»[253]. В цьому зв’язку філософ роз’яснює: «У справі судочинства як застосування закону до окремого випадку розрізняється два боки, по-перше — пізнання властивості випадку за його безпосередньою окремістю, чи наявний договір тощо, або здійснена порушуюча дія і хто її вчинив, а в кримінальному праві рефлексія як визначення дії за її суттєвим, злочинним характером, по-друге — підведення випадку під закон відновлення права, під чим у кримінальній справі мається на увазі покарання. Рішення про ці обидва різні боки — це різні функції»[254].