Розділ «1. ПРАВОСУДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ»

У розділі «Правосуддя як справедливе судочинство»[121] С. П. Погребняк розглядає справедливість як юридичну категорію. Як підкреслює автор, складова європейської правової традиції - визнання нерозривного зв'язку права і справедливості, а також судочинства і справедливості. Додержання вимог справедливості в здійсненні судочинства характеризує його як правосуддя. Здійснення правосуддя - одна з необхідних процедур, яка уможливлює поєднання права зі справедливістю.

Аналізуючи об’єктивну та суб’єктивну справедливість, автор виявляє різницю між двома аспектами справедливості - об’єктивною, або інституційною справедливістю та суб’єктивною, або особистою справедливістю. Досліджуючи формальну, змістовну і процедурну справедливість, правознавець висвітлює особливості реалізації цих аспектів справедливості в правовій сфері. Відзначаючи особливості втілення ідеї справедливості в судочинстві, автор підкреслює: поняття «справедливе судочинство» у сучасному розумінні має два аспекти: матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті, і процедурна справедливість, яка передбачає розгляд справи відповідно до певних судових процедур. Розглядаючи природну справедливість у правосудді у розділі докладно розглянуті деякі складові природної справедливості: не можна бути суддею у власній справі (nemo judex in re sua); кожна сторона повинна мати право бути вислуханою (audi alteram partem); суддя має проявляти неупередженість (безсторонність); процес повинен бути публічним.

Автор підсумовує, що лише завдяки правосуддю як справедливому судочинству можна втілити в правову реальність справедливість як ідею права.

У розділі «Здійснення правосуддя: герменевтичний підхід»[122] А. М. Бернюков висвітлює питання системи філософії правосуддя як частини філософії права та судової герменевтики як елемента такої системи. Зокрема, автор відзначає, що філософія правосуддя за масивом досліджуваних питань складає один із центральних і провідних інститутів філософії права. Водночас, попри значну актуальність у світлі сучасної розбудови правової системи України, дана проблематика ще залишається не достатньо розробленою у вітчизняній науці, що в свою чергу пояснюється лише початком розбудови новітньої української філософсько-правової школи.

На думку правознавця, в науково- теоретичному плані філософія правосуддя має складатися з двох частин: загальної та особливої. Якщо перша частина має відповідати за поняття, об’єкт, предмет, методи та інші вступні загальнометодологічні аспекти судової діяльності, продиціюючи відповідні категорії (тобто методологічно обслуговуючи основну частину), то особлива - досліджувати безпосередньо правосуддя у його динамічному вимірі, тобто розглядати судовий процес як діяльність-у-русі. У цьому сенсі автор убачає важливу роль судової герменевтики як одного з центральних напрямів особливої частини філософії правосуддя, поряд із судовою антропологією, судовою онтологією, судовою феноменологією, судовим екзистенціалізмом, судовою гносеологією тощо. При цьому судова герменевтика може розглядатися як окремо, так і як універсальна методологія відповідно до названих підрозділів особливої частини.

У розділі «Фундаментальна онтологія правосуддя»[123] О. В. Стовба, осмислюючи конституційні засади правосуддя в частині верховенства права і суду присяжних, виходить на поняття «право поза законом» й викладає міркування про те, як право «стає-відомим» (подія «право-с-відомості»). На думку філософа права, в осмисленні правосуддя умовно можна виділити два блоки проблем: так званий «матеріальний» (чим є «право поза законом») і «процесуальний» (як віднайти «право поза законом» і як відрізнити його від свавілля суддів). В Конституції України 1996 року, вважає автор, є, принаймні, дві засади правосуддя, які досі адекватно не осягнені: верховенство права і безпосередня участь народу у здійсненні правосуддя як присяжних. Перша дає ключ до вирішення «матеріального» блоку проблем, друга - «процесуального». Відтак автор в аспекті порушених проблем обґрунтовує, що «верховенство права» може бути зрозумілим як можливість суду вийти за межі закону чи взагалі відмовитися від його застосування для вирішення справи. З-поміж гарантій проти судових помилок і зловживань принципом верховенства права автор називає право на оскарження судового рішення у суді вищої інстанції, а також «розподіл влади» між суддями та присяжними. Таким чином, вважає автор, у правосудді застосування права носить додатковий характер щодо закону, а присяжні та судді мають різну компетенцію.

Згодом автор розмірковує над питаннями про те, що в даному випадку розуміється під правом і як право стає відомим присяжним. Для відповіді на вищевказані питання потрібно переосмислити феномен правосвідомості - «право-с-відомості». Для цього автор застосовує інструментарій фундаментальної онтології М. Гайдеггера, що дозволяє зробити висновок про те, що право існує як певний «наказ». Цей «наказ» є своєрідною «відповіддю» на питання: «як себе мати» у відповідних обставинах? Право, вважає філософ права, це не певне «суще» на зразок ідеї права, закону чи прецеденту, а, натомість, явище, яке існує як подія «право-с-відомості», тобто усвідомлення певного «наказу», казання-на-те, «як» (чи «ким») бути у конкретній ситуації так, щоб «не поставити під удар, збити з пуття, або зламати» Іншого у відповідному модусі його існування. Це право відкривається людині у трьох модусах існування: бутті-вільним, бутті-справедливим, бутті-відповідальним.

У розділі «Правосуддя: соціонормативний підхід»[124] Ю. П. Лобода застосовує соціонормативну етнографію як методологію вчення про правову традицію, визначає особливості вітчизняної української традиції в судовій системі, а також аналізує національну правову традицію та проблеми імплементації практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, вчений викладає власний підхід до інтерпретації категорії правового, запропонував методологічне положення про те, що правову традицію методами антропологічної науки можна досліджувати на межі антрополого-правової та філософсько-правової проблематики. На основі ретельного дослідження практики ЄСПЛ дослідник розкрив питання імплементації рішень Суду в Україні. Розкриваючи особливості правосуддя в українській правовій традиції, автор досліджує і можливі напрямки євроінтеграційних процесів у правовій системі України. Він розглядає процес імплементацій рішень ЄСПЛ у внутрішню правозастосувальну, зокрема судову практику в Україні як прояв міжетнічної взаємодії двох різних правових культур та пов’язаних із ними правових систем: вітчизняної, яка характеризується національною правовою традицією українського народу, і поліетнічної правової системи, яка формується чи вже частково сформувалася в окремих сегментах в рамках Європейського Союзу чи таких міжнародних організацій, як Рада Європи чи ОБСЄ. Одним із чинників, які можуть гальмувати процес імплементації, є національна правова традиція, яка забезпечує якісну самобутність вітчизняної правової системи, що передбачає підтримання певного комплексу стабільних ознак останньої.

Дослідник підсумовує: чинна в Україні система судів і судова система (що автор розрізняє), як і вся правова система, функціонують за іншими законами, ніж у тих країнах, на правові системи яких орієнтоване її реформування. А без урахування цього всі спроби правотворчими чи адміністративними засобами впливати на правову систему виявляться марними або призведуть не до того результату, який очікується як мета державної політики.

У розділі «Юснатуралістичні підходи у конституційному правосудді України»[125] С. П. Рабінович розглядає конституційне правосуддя як зміст однієї з основних форм юридичної діяльності — судочинства, що може здійснюватись із використанням відмінних у світоглядно-методологічному, теоретичному й прикладному аспектах концептуальних підходів, у даному випадку, юснатуралістичного (природно-правового) підходу, заснованого на однойменному праворозумінні. Дослідник визначає загальне поняття підходу в державно- юридичній діяльності, його зв’язок із праворозумінням, поняття юснатуралістичного підходу в державно-юридичній діяльності. Він також виокремлює різні типи юснатуралізму та співвідносить їх між собою, а також показує його взаємодію з соціологічним, антропологічним, деонтологічним та аксіологічним підходами. Згодом вчений показує природу юридичних явищ у практиці Конституційного Суду України, він визначає інтереси, потреби й природа людини як правоінтерпретаційні категорії.

Автор завершує виклад свого доробку викладом положень конституційної моралі правотворчості, зокрема виявляючи роль деонто- логічного й аксіологічного підходів в офіційній правоінтерпретації. Зрештою, дослідник виводить засади моралі позитивного права у практиці КСУ: непорушність сутності змісту конституційного права особи як мінімальна гарантія його законодавчого забезпечення; справедливість як домірність та рівність; довіра особи до держави та правова визначеність.

У розділі «Правосуддя і судова правотворчість»[126] Б. В. Малишев розглядає проблематику взаємозв’язків між правосуддям і судовою правотворчістю з точки зору теорії права, починаючи від вироблення дефініцій та ознак цих явищ, і завершуючи аналізом ролі судової правотворчості у механізмі правосуддя.

Автор приходить до висновку, що за допомогою судової правотворчості основні ціннісні стандарти правосуддя, які відповідають принципам справедливості, рівності, свободи і гуманізму, проникають у систему позитивного права. Судова правотворчість робить правосуддя не індивідуальним регулятором суспільних відносин, а загальним, і вказані стандарти переходять від стану одиничного (вирішений казус) до стану загального (загальнообов’язкове правило для вирішення певного виду казусів). Саме судова правотворчість здатна наповнити право в його конкретних проявах не тільки ідеями, а й конкретним змістом принципів справедливості, рівності, свободи та гуманізму, адже завдяки використанню зазначених принципів при судовому розв’язанні конкретних правових спорів вони перестають існувати в якості абстракції, знаходячи своє безпосереднє втілення у правовідносинах. Судова правотворчість підкорена меті правосуддя (розв’язати правовий спір і захистити права і законні інтереси на підставі закону та на підставі вимог принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму), і є одним із засобів її досягнення.

Автори вбачали монографію «радше запрошенням до дискусії, аніж її констатацією», свідомо уникнувши узагальнених висновків. Відтак академічна дискусія філософських і практичних проблем правосуддя триває, а ця монографія - посильний внесок у її розвиток.

1.3. Методологія дослідження правосуддя та її філософсько-правові основи

Вступні зауваги. У найширшому розумінні метод - шлях до досягнення мети. Метою нашого дослідження, якщо стисло, є розроблення філософії правосуддя, чому передує пізнання та осмислення правосуддя - пошук істини про це явище. Оскільки, істина в мудрості, що й складає ідеальний зміст заняття філософією, й «краще зовсім не думати про відшукання будь-яких істин, ніж робити це без жодного методу» (Р. Декарт), то в цьому зв’язку варто звернутися до методології дослідження правосуддя, зокрема спираючись на досягнення науки, таких її галузей як юридична та філософська.

Методологія дослідження філософії правосуддя (поняття, структура та вихідні засади). Дослідження правосуддя, його філософії, зумовлено відповідною методологією. Викладемо окремі аспекти цієї методології загалом і зокрема - в межах філософії права. Спочатку проаналізуймо можливе використання загальної методології юридичної науки. А відтак й методологічного інструментарію спеціальної методології дослідження філософії правосуддя.

Звідси й авторська позиція: методологія дослідження філософії правосуддя охоплює як методологію юридичної науки, так і (окремо чи в межах першої) спеціальну філософсько-правову методологію, спрямовану на осмислення правосуддя як філософсько-правового явища.

Традиційно «методологію[127] юридичної науки» (у вузькому розумінні) визначають, як «систему підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичні засади їх використання при вивченні державно-правових явищ» (П. М. Рабінович)[128]. Також визначається методологія права, що розуміється як «ні що інше, як загальнонауковий феномен, що поєднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософські методи пізнання і вчення про них, загально- і спеціальнонаукові поняття і методи), вироблені всіма суспільними науками, у тому числі і комплексом юридичних наук, і що застосовуються у процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення»[129].

За аналогією, на основі цього визначення, загальноприйнятих методологічних положень[130] (зокрема, з доповненням до системи методології принципів), методологія дослідження філософії правосуддя може бути визначена як система принципів, підходів, методів і способів наукового дослідження правосуддя як філософсько-правового явища, а також теоретичні засади їх використання.