Розділ «1. ПРАВОСУДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ»

Приймається і розвивається положення про право як ідею права, поняття та його здійснення; зокрема розвивається це положення в положення про ідею правосуддя як поняття та його розвиток. Також приймається обґрунтування положення про суд як інститут громадянського суспільства (Г.-В.-Ф. Гегель. Положення та погляди Гегеля щодо судочинства деталізуються в дослідженні в окремому підрозділі).

Частково сприймаються положення концепції «інтегративного праворозуміння», відомої як law as integrity, використовуються положення щодо судового тлумачення як судової філософії права, теоретичні положення та обґрунтування образу «судді як Геркулеса», співвідношення та розмежування «принципів» і «норм» (Р. Дворкін).

Приймаються за основу методологічні засади дослідження суддівського розсуду, ідея про особистість судді як гарантію правосуддя. Водночас концепція «вільного права» Є. Ерліха визначається як дескриптивна (на противагу нормативній), чим зумовлена його відносна цінність для філософсько-правового дослідження. Положення та погляди Є. Ерліха щодо судочинства деталізуються в дослідженні.

Беруться за основу положення про принцип доповнюваності як методологічна засада дослідження, а також розгляд реалізації права як істотної ознаки права (Б. О. Кістяківський).

За аналогією з положенням про «право як пізнання», розроблені філософом права в межах розробки такого напряму філософії права як гносеологія права, автор розкриває ідею правосуддя як пізнання (А. А. Козловський).

Приймаються положення про обґрунтування принципу верховенства права в правосудді (М. І. Козюбра).

Сприймаються положення та ідеї, розроблені в частині теорії правової реальності, положення про те, що «саме в суді право існує в усій його повноті» (С. І. Максимов).

Поділяється та розвивається думка про співвідношення та розмежування «права» і «закону» як предметного поля філософії права, маючи на увазі «класичну філософії права» (В. С. Нерсесянц).

Приймається положення про те, що судова практика є елементом правової системи[26] (О. М. Оніщенко).

Приймається положення, розроблені в зв’язку з дослідженням джерел права, зокрема й судового прецеденту[27] (Н. М. Пархоменко).

Приймається «формула Радбруха», як спосіб застосування положення про розмежування «права» та «закону» в судовій практиці. Окремі положення та погляди Г. Радбруха щодо судочинства і правосуддя деталізуються в дослідженні (Г. Радбрух).

Приймаються положення про методологічні засади правознавчого дослідження, методологію філософію права. Автор визнає значущість і еврестичність «потребового підходу», зокрема, для цілей з’ясування соціальної сутності права, зокрема й правосуддя, проте не вважає його ключовим чи єдино можливим для визначення соціальної сутності певного явища (П. М. Рабінович).

Також приймаються за основу окремі положення (результати) сучасних загальнотеоретичних досліджень принципів права (А. М. Колодій, С. П. Погребняк).

Розглядаються й історичні джерела правосуддя, використовується результат критичного перегляду історії судових та позасудових процесів (розправ) (зокрема, викладених у працях онографіях відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, зокрема під керівництвом І. Б. Усенка). Зокрема відзначимо, що однією з актуальних проблем є критичний перегляд практики та спадку «радянського правосуддя» (1917-1991)[28], реабілітація репресованих[29], що є частиною судової історії й України. Епоха радянського правосуддя визначається як неоднозначна, контроверсійна, що пройшовши через різні етапи свого розвитку[30] (зокрема й революційний[31], військовий (під час Великої Вітчизняної війни[32]). Реальне забезпечення, наприклад, соціальних прав межувало з декларативністю в реалізації прав політичних (як свідчать нині опубліковані архівні документи, їх не дотриманнями чи то порушенням[33]. Відтак і критика: діяльність радянського суду, «радянське судочинство» в окремих критичних викладах визначається як таке, що є «поза межами правосуддя»[34], класове[35]. Критика різних політичних систем була взаємною й часто обґрунтованою з відповідних позицій (зазначалося, наприклад, що в радянському судочинстві народні засідателі обиралися, тоді як в буржуазному - «підбиралися»[36]).

Розглядаються та сприймаються положення про теоретичні основи судової правотворчості та особливостей суддівського правозастосування, розроблені С. В. Шевчуком.

Використовується доробок і зарубіжних учених-юристів, філософів права, юристів-практиків, як-от Б. Кардозо (природа судового процесу), Д. Кеннеді (критичний аналіз судового розгляду), Р. Познер (економічний аналіз права і судочинства), Р. Френч («космологія» судового процесу Тибету), а також інших авторів.

Окремо слід відзначити, що з тематики правосуддя і судочинства було опубліковано низку монографій. Не применшуючи їх методологічної цінності, відзначимо, що деякі з них зумовлені умовами, відмінними від нинішніх соціально-економічних і політичних умов, які вимагали принципово інших підходів до розробки концептуальних засад правосуддя. Це додає актуальності даному дослідженню, втім не нівелює цінності попередніх досліджень чи їх частин.

Загалом проблематику проблем правосуддя (зокрема, але не винятково, представлену в наукових монографіях останнього часу) можна систематизовано окреслити наступним чином:

■ філософські основи та проблематика правосуддя (В. І. Власов - «філософія правосуддя в діалогах»[37]);

■ загальнотеоретичні проблеми правосуддя (судочинства), судової влади, судової діяльності, принципи правосуддя, теорія правосуддя, судова правотворчість, судова політика (як наприклад, у монографіях таких авторів, як М. О. Колоколов[38], В. Т. Маляренко[39], Ю. М. Грошевий і І. Є. Марочкін[40], А. О. Старченко[41]; С. В. Прилуцький[42], В. М. Селіванов[43], С. Д. Гусарєв та О. Д. Тихомиров[44], Б. В. Малишев[45], С. В. Шевчук[46], Д. О. Фурсов і І. В. Харламова[47] та інші);