Розділ «1. ПРАВОСУДДЯ ЯК ОБ’ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ»

Яке практичне значення вказаного розуміння філософії правосуддя? Вони залежатиме і від ролі правосуддя як такого. Воно може бути істотним у правовій системі, в якій органи правосуддя - судові органи - відіграють суттєву роль у правовому регулюванні. Суди, якщо вони уповноважені визначати, що є правом, як це є згідно з доктриною judicial review в США, відіграватимуть роль й інженерів права (наприклад, трансформуючи діюче право залежно від реальності - зважаючи на власне ідеальне бачення). Водночас, суди, котрі відіграють переважного, умовно кажучи, адміністративно- виконавчу роль, переважно залишатимуться статистами реальності, не претендуючи на трансформування можливості в дійсність - зважаючи на бачення ідеального. Таким чином, судове правосуддя та значення обраного ним філософії залежатиме від його традицій, функцій, повноважень.

Проте здійснення ідеального права, трансформація ідеї в реальність можлива й конкретним суддею чи іншою особою, що бере участь у здійсненні правосуддя. Також, зважаючи на плюралізм думок суддів, наприклад, щодо підходів до вирішення юридичних питань справи, виникатиме (чи не заперечується) можливість артикуляції певної позиції як належної. Ймовірність подібної можливості примножується й позиціями інших осіб - учасників здійснення правосуддя. Зрештою, кожен фрагмент здійснення правосуддя може піддаватися критичному аналізу з позицій належного.

Загалом розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на розмежуванні сущого і належного, має істотний правовий трансформаційний потенціал - як на рівні інституційному (судів), так і особистісному (суддів).

Розуміння філософії права (правосуддя), що ґрунтується на певному філософському розумінні того явища, яке позначається терміном право, певній інтерпретації дійсності. За цим критерієм філософія правосуддя може розглядатися за різними напрямами філософії: як онтологічна філософія правосуддя або онтологія правосуддя (правосуддя як буття), гносеологія правосуддя (правосуддя як пізнання), аксіологія правосуддя (правосуддя як цінність, ціннісні виміри правосуддя), антропологія правосуддя (правосуддя як антропологічне явище), феноменологія правосуддя (правосуддя як феномен). За такого розуміння філософія правосуддя розкривається у її різних аспектах й загалом представляється як багатоаспектне явище.

Практична цінність такої філософії правосуддя полягає у вирізненні окремого аспекту правосуддя, певної її риси як істотної. Практична цінність такої філософії є відносною: щодо того аспекту, якого вона стосується, значущості для цілісного розуміння феномену правосуддя, евристичності в осмисленні правосуддя. Істотним є значення такої філософії правосуддя для формування, умовно кажучи, спеціальної частини філософії правосуддя. Уявляється і певна практична функціональність такої філософії правосуддя: вона може проявлятися на рівні формування особистісної філософії судді чи інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя.

Розуміння філософії права (правосуддя), яке ґрунтується на розумінні філософії як науки про закономірності, на відміну від вище наведеного розуміння, зумовлене поглядом, за яким предметом науки філософії права «є найзагальніші (гранично загальні) об’єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке відображається терміно-поняттям «право»[207].

Такий підхід також відмінний від підходу, за яким предмет філософії права визначається певним (напрямом, школою, типом) праворозуміння. Натомість, цей підхід має на меті «визначити в онтологічному й соціальному аспектах гранично загально, абстрактно (а отже, значною мірою беззмістовно) той феномен, який кваліфікується як правова реальність», тоді як розкриття його сутності залишається філософсько-правовим школам[208].

За такої постановки філософія права постає як спільний об'єкт дослідження двох самостійних наук: філософії та загальної теорії права; кожна з них «освоює» цю «спільну територію» під різними кутами зору. При цьому йдеться про науку, тобто пізнання, в першу чергу, закономірностей (наприклад, як об'єктивних, необхідних, суттєвих й для певних умов сталих взаємозв'язків державно-правових явищ між собою, а також із іншими соціальними феноменами, які (взаємозв'язки) безпосередньо зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивостях)[209].

У цьому сенсі філософія правосуддя може постати або виявлятися, наприклад, як судова (процесуальна) справедливість, судова змагальність, судова конфліктологія, тощо - зі своїми принципами, ціннісними засадами, а також закономірностями виникнення та функціонування явища, яке позначається терміно-поняттям правосуддя.

Розуміння філософії права (правосуддя), яке ґрунтується на пошуку смислів, формує філософію права як смислошукання, а не пошук істини, закономірностей, на що орієнтується наука (хоча можливе й уявлення про філософію права як науку).

«Філософія права, як загальнометодологічна галузь знання, покликана дати світоглядне розуміння права, його сенсу та призначення для людей, кожної особи, обґрунтувати глибинні соціальні, духовні, етичні передумови права під кутом зору людського буття. Це вчення про граничні засади права як одного із способів людського буття. Філософсько-правовий підхід характеризується рефлективністю думки, тоді як загальна теорія права відрізняється теоретизуючою правосвідомістю, пошуком і обґрунтуванням закономірностей розвитку та функціонування державно-правових феноменів»[210].

Філософія правосуддя, яка ґрунтується на такому розумінні філософії правосуддя, сприяє розкриттю смислів правосуддя, які інакше могли б і не розкриватися. Так, правосуддя, наприклад, може поставати, обґрунтовуватися чи раціоналізуватися, як гра, комунікація, юридизація буття, тощо, а також конструювання, наприклад, іншої реальності, вимірів за допомогою образів із середовища правосуддя (вислови, на кшталт «а судді хто?»). Такі смисли можуть відображатися у метафорах, які, в свою чергу, сприятимуть як розумінню, так і конструюванню дійсності, зокрема і правової[211] (наприклад, у нашому дослідженні - справедливість є метафорою правосуддя).

Перспективним видається вивчення правосуддя за допомогою методології юридичної семіотики як частини загальної семіотики - «науки про різні системи знаків, які використовуються у процесах комунікації для передачі повідомлення, інформації»[212]. Як відомо, в межах семіотики, основним поняттям якого є знак, вирізняють три розділи: синтактика (або синтаксис, від грецького syntaxis — побудова, порядок) — вивчає закономірності створення знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним; семантика (від грецького semantikos — те, що позначає) — вивчає відношення між знаком та його смислом; прагматика (давньогрецького pragmatos — дія) — вивчає синтактико- семантичні особливості знаків у процесах їх використання суб’єктами. Як відзначається, найбільшу роль у розвитку методів семіотики відіграє дослідження систем, які володіють, з одного боку, достатньо багатьма засобами вираження смислу, а з другого - достатньо чітко вираженою структурою»[213].

Висновки. Підсумовуючи викладене, відзначимо, що запропоновані підходи до розуміння філософії права і правосуддя ґрунтуються на загалом суміжних засадах: праворозуміння; співвідношення та розрізнення понять «право» і «закон»; розмежування сущого і належного; певного філософського розуміння права; розуміння філософії як науки про закономірності; пошуку смислів. Запропоновані розуміння філософії правосуддя як прикладної філософії права, що можуть бути розширені, виявляють головні змісти філософського осмислення правосуддя в контексті філософії права.

Представлені міркування розкривають окремі положення авторського уявлення про філософію правосуддя як напрям філософії права. Вони потребують додаткового осмислення, подібно до того, як додаткового осмислення потребують такі питання, як мета, завдання, функції та інші аспекти філософії правосуддя.