Розділ 6 ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Конкретно-науковий рівень методології об'єднує спеціальні методи наукового пізнання, до яких належать методи конкретних наук: метод мічених атомів у біології; методи додавання, віднімання, множення, ділення в математиці; методи зважування, вимірювання у фізиці; методи анкетування в соціології тощо. Вони вивчаються тими науками, в яких використовуються.

У науковому пізнанні всі його методи застосовуються комплексно: аналіз і синтез — з індукцією і дедукцією, абстрагування — з моделюванням і аналогією, сходження від абстрактного до конкретного— з аналізом і синтезом, історичне і логічне — з індукцією і дедукцією; моделювання — зі спостереженням, експериментом і т. ін.

Методи наукового пізнання розрізняються ще і функціонально. Одні з них свідчать про загальну орієнтацію дослідження, інші — про конкретні прийоми вивчення. З огляду на це виокремлюють методи — підходи і методи — прийоми, між якими немає чіткої межі. Методи — підходи під час дослідження можуть ставати методами — прийомами, і навпаки. Особливо актуальні системний, структурно-функціональний і натурний підходи.

Системний підхід — це сукупність принципів і методів дослідження об'єкта як системи і як елемента системи вищого рівня. Вія сприяє адекватній постановці проблем у конкретних науках і формуванню ефективної стратегії їх вивчення шляхом дослідження та розкриття цілісності об'єкта, виявлення різноманітних типів його зв'язків і зведення їх у єдину теорію. У сучасному вигляді системний підхід включає аналіз і синтез, евристичні та логіко — математичні методи, формалізацію і моделювання на ЕОМ. Він є конкретизацією принципів діалектики до вивчення, проектування і конструювання об'єктів як систем.

Структурно-функціональний підхід— це дослідження структури цілісного об'єкта, в якій кожний елемент має певне функціональне призначення. Такий підхід дає змогу вивчати різноманітність зв'язків компонентів цілого, виокремлювати серед них істотні і неістотні, необхідні і випадкові, оцінювати їх функції шляхом віднесення їх до основних, допоміжних і непотрібних.

Натурний підхід полягає у безпосередньому дослідженні об'єкта без зміни його власної природи і, як правило, у природних умовах. За такого підходу вихідні дані про об'єкт отримують прямим шляхом, а результати дослідження зіставляють безпосередньо з об'єктом.

Система методів наукового пізнання постійно вдосконалюється. її розвиток є інтегрованим і субординованим процесом. Усі методи своїми ознаками, прийомами, операціями взаємопов'язані. Методологічну базу формування, розвитку і застосування в дослідженнях загальнонаукових методів становлять всезагальні (філософські) методи, а спеціальних — загальнонаукові. Водночас базою для загальнонаукових методів в спеціальні, а для всезагальних — загальнонаукові методи. Всезагальною науковою методологією пізнання і дії е матеріалістична діалектика.

Отже сучасний дослідник має величезний арсенал методологічних засобів, оволодіння яким — завдання кожного спеціаліста. Проте одного знання методів недостатньо для ефективного вирішення науково-дослідних завдань, потрібне вміння застосовувати методи в певній логічній послідовності. Наукове пізнання мас внутрішню логіку, яка включає накопичення і осмислення фактів, усвідомлення і формулювання проблеми, висунення робочих гіпотез або гіпотези її вирішення, підтвердження істинності гіпотез чи гіпотези, побудову концепції або теорії, визначення шляхів практичної реалізації теорії.

Наукове пізнання розпочинається з виявлення наукових фактів. Факт— це об'єкт, подія, явище, які існують або відбулися насправді, підтверджені спостереженням та експериментом або зафіксовані в науці. Розрізняють факти дійсності і наукові факти (факти пізнання). Факти дійсності — це речі, властивості, відношення, події, які існують чи існували насправді, незалежно від їх усвідомлення людьми. Факти пізнання — це відображення фактів дійсності в емпіричних судженнях суб'єкта. Якщо їх вивчення має теоретичний і практичний інтерес, то вони стають фактами науки.

Вивчення фактів відбувається шляхом постановки і вирішення проблем. Проблема (грец. перешкода, трудність) — це питання або комплекс питань, що об'єктивно виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких є життєвою необхідністю. Умовою постановки проблеми є проблемна ситуація — об'єктивна суперечність між метою пізнання і засобами її реалізації, між потребою в певних діях і незнанням способу цих дій, між традиційними способами дій та їх неефективністю в нових умовах. Проблема постає ланкою у зв'язку емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. З одного боку, проблема є наслідком емпіричного пізнання, а з іншого — спрямовує теоретичне пізнання не тільки на сучасне чи майбутнє, а й на минуле об'єкта. Проблема — це форма розвитку знання, переходу від попереднього знання до нового.

Постановка проблеми є водночас початком її вирішення через гіпотези. Гіпотеза — це наукове припущення або здогад, істинне значення якого невизначено (наприклад, гіпотеза Д.І. Менделєєва про залежність хімічних властивостей елементів від їх атомної ваги).

Наукові гіпотези завжди висувають для вирішення якоїсь конкретної проблеми з метою з'ясування нових експериментальних даних чи усунення суперечностей теорії з негативними результатами експериментів. У процесі дослідження гіпотези можуть змінюватися. Однак це не означає, що попередня гіпотеза була абсолютно марною або помилковою. Висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки старої, навіть коли ці результати були негативними. У кінцевому підсумку висування гіпотез є необхідним історичним і логічним етапом становлення інших, нових гіпотез.

Доказ істинності чи логічності гіпотез може бути прямим (шляхом одержання фактичних даних па основі безпосереднього вивчення об'єкта) і непрямим (коли гіпотези включаються в систему достовірного знання та розробляються моделюванням необхідних ситуацій і процесів на підставі цього знання). Доказ (підтвердження) гіпотези приводить до виникнення концепції, а в її розвинутій формі — теорії.

Концепція (лат. розуміння, система) — це певний спосіб розуміння, трактування якого-небудь предмета, явища, процесу; основна думка про предмет чи явище; корінна ідея, провідний замисел, конструктивний принцип у науковій, художній, технічній, політичній та інших видах діяльності.

Теорія (грец. розглядаю, досліджую)— це вища, найрозвинутіша форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та істотні зв'язки певної сфері дійсності — об'єкта конкретної науки. Такими є, наприклад, класична механіка І. Ньютона, теорія відображення і теорія пізнання у філософії і т. ін.

Будь-яка теорія має задовольняти вимоги несуперечності, спростування і дослідної експериментальної перевірки. Ключовим елементом теорії є закон, тому її розглядають також як систему законів сутності об'єкта у його цілісності та конкретності.

У сучасній методології науки виокремлюють такі компоненти теорії:

1) вихідну емпіричну основу з багатьох фактів, зафіксованих у певній галузі знань, які отримані під час експериментів і потребують теоретичного обґрунтування;

2) вихідну теоретичну основу — безліч первинних припущень, постулатів, аксіом, загальних законів;

3) ідеалізований об'єкт — абстрактну модель істотних властивостей і зв'язків об'єкта, що вивчається;